Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

— Ви там нащот лекції относітельно радіво. Я счас звільнюся, і можемо побалакати.

— Дякую, дякую, Ілечку. Іншим разом, — полегшено зітхнув Ногавичка і ледь стримав себе, щоб не вилетіти з контори.

На вулиці віддихнувся. І раптом з Перевузникового горіха до нього долинув знайомий голос чоловіка, який сповіщав, що на Полтавщині жнива уже ідуть повним ходом. Якась магічна сила почала тягти Ногавичку до дерева. І він уже було рушив, але раптом зупинився. Зціпив кулаки, закусив зуби і наказав собі:

— Ану, бидло, додому. Що, у тебе свого розуму немає?

І, гордо піднявши голову, віднині не пан Пийтер, а Петро Степанович Ногавичка, твердою ходою рушив додому укладати перемир’я між двома ворогуючими державами.

Прирічанська місія,

або ж

Під прапором модерних ногавиць

Що й говорити, роки гігантськими жорнами до останку перетерли тяжку минувшину села. Сучасний прирічанець з ніг до голови механізований, моторизований і електризований.

Скажімо, побились люто у давнину Меланя з Федірцаном. Чоловік зібрав свої манатки і пішов у світ, куди очі повели. Через день-два злоба у серці Мелані зів’яла, а ще по якімось часі жінка тяжко забанувала за чоловіком. Кинувши об поріг гордість, ладнає Федірцаня торбу і прошкує в далекі села шукати по родичах чоловіка. Пройде тиждень, а то й більше, доки знайде Петра і, б’ючи на колінах поклони, умовить повернутись до Прирічного, бо без нього для Мелані у селі і вранішні когути не співають, а плачуть.

Зовсім інші справи сьогодні. Утече після сварки з хати зять Федірцані — а має хлопець одну слабість: після бійки в сім’ї завжди повертає до колишніх своїх полюбовниць, — Меланя із дочкою чимчикують на пошту і відбивають двадцять п’ять телеграм до всіх родичів зятя у навколишні села: “Чи немає вас Василя крапка”.

Назавтра двадцять п’ять родин з різних сіл заспокоять Федірцанів: “Василь нас живий здоровий крапка”.

Науково-технічна революція у деякій мірі розпестила прирічанців.

Взяти хоча б Вариводиху. Аби задобрити свої ревматичні кістки, Поланя колись годинами кип’ятила на ніч воду для грілок. Нині ж лягає спокійно в ліжко, включає електрогрілку і, розімліла від тепла, солодко засинає, забуваючи виключити прилад. Десь опівночі, не витримуючи напруги, електрогрілка спалахує під Вариводихою. У такий спосіб уже згоріло п’ять перин. Але чим не пожертвуєш в ім’я технічного прогресу. Електрика стала прирічанцям вірним слугою: і варить, і смажить, і прибирає, і звеселяє… При цьому сельчани ніколи не забувають, перед ким у вічному боргу за таку благодать.

На початку п’ятдесятих років Прирічне почали електрифікувати. Вздовж вулиць швидко виросли стовпи і на довгий час намертво застигли — немає дроту. Голова колгоспу Дмитро Лазар тільки йому відомими шляхами довідався, що на станції у тупику стоїть вагон з дорогоцінним металом. Але як його добути?

Цю місію поклали на двох знаменитих прирічанців — колгоспного завгоспа Ногавичку і сільського монтера Лєтрика. Аби, знову ж повторюю, не накликати на себе гнів прирічанців, цю оповідь мушу викласти у всіх подробицях із їх слів.

…Тільки зазоріло, Ногавичка був на ногах. Гелена ще солодко посвистувала носом на своїй половині. Демаркаційна лінія хоча і була недавно стерта з лиця підлоги, Ногавичка і Гелена продовжували політику територіальної незалежності. Кричуще порушував її тільки Йосько — син демонстративно перетяг своє ліжко на колишній кордон, і ніякі умовляння не могли заставити нащадка поступитися.

Ногавичка, як завжди, коли мав вершити справи державної ваги, одягнув свої модерні штани.

Аби читач мав уявлення, про які штани йде мова, мусимо знову повернутися у віддалені часи — період першої світової війни, коли доблесний вояк Австро-Угорської монархії Степан Ногавичка, батько Петра Ногавички, повернувся живий-здоровий з фронту і приніс у дарунок жінці великий пакунок. Терезія, згораючи від нетерпіння, розірвала його і ахнула — перед нею лежало кілька пропахлих димом шовкових прапорів невідомих армій. Жінка старанно випрала прапори і заховала на довгий час у скриню, маючи намір пошити чоловікові сорочку, а собі спідницю.

Про матерію було згадано аж у тридцятих роках, коли Ногавичці-старшому у знаменитій бійці із лопухівцями за гору Меланю порвали на клапті останні ногавиці. Отут і знадобились прапори — за якийсь час Терезія пошила із них знамениті на всі села штани.

Все минулось би добре, коли б герб покійної Австро-Угорської монархії не опинився на тому місці, яким пригвинчуємо себе до стільця. Ця картина смертельно обурила якогось старого угорського панка, що випадково забрів у Прирічне. І хоч штани були терміново сховані у такому місці, де ціла армія детективів не знайшла б, Ногавичку-старшого віддали у руки правосуддя: за наругу над славним минулим держави його було наказано двадцятьма п’ятьма роками тюрми.

Якщо судити по одному з листів Ногавички-батька до сім’ї, така кара його не дуже засмутила: “Через гори, через бучки — прямо дорогій Терезі у ручки, — писав він з тюрми. — Дорога моя жоно, я живий, здоровий, чого і тобі желаю. Во первих строках мого письма попрошу тебе дати у церкву на службу за пана Хортія і помолитися за його здоров’я. Жив я при разних владах, мені тепер уже сімдесят, і думав, що помру, а пан Хорті дарує мені життя ще на двадцять п’ять годів. Дай йому, Боже, здоров’я. Амінь…”

Батькові штани, як дорога пам’ятка, перейшли у спадщину найстаршому, Петрові. З тих пір Ногавичка-син не розлучається з ними і свято вірить, що саме в штанях-прапорах найбільше щастить.

Отже, Ногавичка одягнув модерні ногавиці, накинув на плечі новенький піджак — недавню премію “за… сумлінне виконання своїх обов’язків на службовому посту…” — так значилося у протоколі правління — і вийшов на двір. Сполоснув у цебрі обличчя, тут же витер його рукавом — неуважність-бо притаманна усім великим людям. Потім пильно оглянувся довкола, чи бува хто не підглядає, обернувся до сходу, що палав стожарами над горою Меланею, і, опустивши у святій покорі очі, тричі ревно перехрестився, склав долоні на грудях і пристрасно зашепотів:

— Боже, допоможи нам із Лєтриком сьогодні. Ти прости йому, Господи. Хоч і грішна він душа, що не вірить тобі, зате добра і порядна людина.

Потім умовк і, дивлячись на палаюче крайнебо, подумав скорботно: “Послав би зараз Господь якесь знамено, що почув мою молитву…”

Не встиг Ногавичка допрясти думку до кінця, як потилицю обдало гарячим подихом і страшний удар в межипліччя аж підкинув святого прохача. Падаючи, Ногавичка зачепив ногою цебро, з усієї сили урізався головою в зруб колодязя. “Господи, за що така кара, я ж тільки таку мізерію попросив…” — почав