Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

А тим часом він поспішив до Жакліни, що чекала на нього ще з одинадцятої години. Як-то вона сприйме зміну програми в останню хвилину? Треба, щоб вона сходила туди…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Американці ще сиділи за столом у готельному садку, коли Маршан підвівся з-за свого столу. У них саме прибирали порожню пляшку від шампанського, коли він минав їхній стіл. Уклонившись, Маршан заговорив з ними. Обидва чужоземці розмовляли по-французькому добре, але з відчутним американським акцентом.

— Ми у Франції проїздом. Хочемо провідати пана Гепра від Уольського університету, — сказав молодший, коли вони вже прощалися.

— Хай щастить вам. Бувайте, до вечора.

— Напевне, ні. Ми від'їздимо, — відповів старший.

— Завтра вранці нам треба бути в Парижі, — додав молодший.

— У такому разі, щасливої дороги, панове! Може, коли-небудь… Гора з горою не сходяться…

Вони подивилися на нього, ніби силкувалися збагнути, що він хоче сказати цими останніми словами.

За півгодини їхній «плімут» загальмував перед садибою Гепра. Назустріч американцям вийшла Віржінія. Вона провела їх просторим вестибюлем, викладеним кахлями в шахівницю, до вітальні, вікна якої дивилися в садок.

Гості відрекомендувалися: старший — Семюел Річард, професор Уольського університету, молодший — Джон Вільсон з «ICI».

Віржінія, промовивши кілька вітальних слів по-англійському, познайомила американців з Робером Параном. Той відразу ж вибачився, що погано розмовляє по-їхньому, хоча, — додав він, — досить добре розуміє. Однак розмова й далі велася по-англійському. Скориставшись з хвилинної мовчанки, Паран хотів був попрощатися з гостями й господинею, але несподівано задзеленчав дзвінок. Віржінія пішла відчиняти. Крізь двері до вітальні, що їх вона не причинила за собою, всі почули:

— О, ні, ні, Жакліно, ви нам не заважатимете. Заходьте.

Дівчина пояснила, що їй захотілося провідати старого Гепра. Уздрівши крізь прочинені двері гостей, вона стала вибачатися.

— Заходьте, заходьте, — припрошувала господиня. — До нас завітали американці.

— Я ненадовго.

— Навпаки, ви будете бажаною гостею. Адже ви розмовляєте по-англійському. Панна Жакліна Каз, — познайомила її з гостями Віржінія, — професор Уольського університету містер Річард і містер Вільсон. Панна Каз — наша сусідонька… Ви, Жакліно, прийшли дуже вчасно, допоможете мені приймати гостей.

Паран підвівся, швидко попрощавшись, попростував до дверей. Віржінія пішла його провести.

— Ви вперше в Персаку? — спитала Жакліна по-англійському.

— Так, уперше.

— Подобається вам у нас?

— Подобається.

Який він сухий, цей професор… У вітальні запало мовчання. На щастя, невдовзі повернулася панна Віржінія.

— Звісно, ви хочете побачитися з моїм дядечком? — спитала вона.

Вони знову перейшли на англійську мову.

— Авжеж, задля того ми й приїхали, — відповів Річард.

— Він ліг поспати після обіду, — пояснила панна Гепра. — Але, напевне, вже прокинувся. Дозвольте попередити його.

І знову Жакліна залишилася віч-на-віч з двома чужинцями. Намагаючись відновити розмову, вона звернулася до Вільсона, що здавався говіркіший. Але щоразу втручався професор і висловлював двома словами те, на що Вільсонові, либонь, потрібно було б двадцять.

— Він просить пробачення, — сказала панна Віржінія, повернувшись. — Вийде за хвилинку. Ви вже знайомі з ним, чи не так?

Містер Вільсон якось невиразно мотнув головою.

— Колись були знайомі, — пробурмотів професор.

— Зараз побачите, як він змінився відтоді.

— Двадцять років минуло. Я тоді ще був студентом, — говорив професор швидко й уривчасто.

— Двадцять років! — зітхнула Віржінія. — Тоді дядечко мав лише вісімдесят.

— І так добре, що він іще досі топче ряст, — утрутився Вільсон і зареготав, задоволений власним дотепом.

Відчинилися протилежні двері до вітальні, й на порозі з'явився дідуган. На ньому був старий баскський берет, що його Жакліна пам'ятала ще змалку. На комір спадало довге сиве волосся. З-під рудої куртки, застебнутої лише на верхній ґудзик, визирав жилет з сирового полотна, тої ж барви, що й пантофлі, також полотняні. Пишна сива борода, нашвидкуруч підстрижена, прикривала вузол темної краватки. Весь вигляд дідугана був недбалий, однак не занехаяний, і дехто міг би вбачити в ньому своєрідний чар і гідність «старої Франції». Целулоїдний дашок, що ним користувався Гепра тоді, коли не носив темних окулярів, кидав на чоло легку тінь. Згорбившись, старий Жером спирався на паличку.

Панна Віржінія опустила штори, щоб сонце не засліплювало чутливого зору дядечка. Старий якусь мить постояв на порозі, окинув поглядом кімнату, відтак привітально простяг вперед правицю і, стукаючи паличкою об підлогу, потюпав до гостей. Ті вже стояли, підвівшися, тільки-но він з'явився на порозі. Американці мовчки церемонно вклонилися. Старий промовив по-англійському.

— Прошу вас, сідайте, панове, і ви, Жакліно.

Тоді попрямував до м'якого крісла і, всміхаючись, сів.

Не вперше ця усмішка старого, очі якого ховалися в тіні від дашка, видавалася Жакліні холодним усміхом сліпого. Вмостившись, він заговорив повільно, шукаючи потрібні слова.

— Вибачайте мою погану англійську мову. Щодо вимови, сподіваюся, вона в мене правильна, бо від неї менше відвикаєш, хоча й довго не розмовляєш. Але словниковий запас і синтаксис — справа пам'яті й практики. А пам'ять у мене далеко не юнацька. І що було б, якби я час від часу не розмовляв по-англійському зі своєю небогою?

«Не так уже й погано він вигородився», — подумала Жакліна. А Вільсон поспішив докинути:

— Для вашого віку, пане Гепра, це — чудово!

— Та я що далі, то краще говоритиму.

І загомонів вельми добродушно. Досить дотепно — знання мови швидко верталося до нього — розповів про деякі свої пригоди в Сполучених Штатах. Видимо, задоволено сприйняв звістки про декого зі своїх давніх вашінгтонських, нью-йоркських та уельських знайомих. Багатьох з них уже не було на світі. А декого він зовсім забув. Йому нагадували, пояснювали.

— Ага, ага, — вигукував Жсром, — Оскар, Браун, пам'ятаю, аякже. Чудова людина! Що ж він тепер?

Вільсон, розповідаючи про Брауна, натякнув і на Міжнародний інститут нежитю, «що йому ви, пане Гепра, робите честь, цікавлячись ним, як майбутній його добродійник». Професорові не сподобалась така прямолінійність його земляка, і він спохмурнів.

«Чисто по-американському. Наче ноги на стіл поклав», — подумала Жакліна про Вільсона.

Сторічний Гепра скрушно похитав головою, промимривши в сиву бороду кілька слів. Жакліна витлумачила їх так: «На жаль, як бачите, я не поспішаю вмирати». Вільсон, очевидно, зрозумів його так само, бо поспішив виправдатися:

— Живіть собі, скільки ваша ласка!

І залився вдаваним сміхом, та враз умовк під суворим поглядом професора Річарда.