Читати книгу - "Вогонь до вогню"

— Пішов би до мене знову? — запитав він. — Сотником зроблю. А там, коли відзначишся, і тисяцьким.

Коцюба схилився, приклавши руку до грудей.

— Дякую, повелителю. Моє життя, як і раніше, належить тобі. А щодо сотника… Це велика честь, але ще більша відповідальність, яка вимагає величезних зусиль. А я, повелителю, відчуваю, що після тої рани сили вже зовсім не ті. День-два ще якось утримаюся в сідлі, а потім… Проте коли треба йти на будь-яку битву, стану поруч з тобою, великий. Тільки… — Коцюба хитро примружив очі: — Тільки коли вона тягтиметься не більше тижня.

Мамай знову звузив очі. Тепер вже в посмішці.

— Вірю. Вірю, що ти за тиждень зробиш стільки, скільки іншому не вдасться й за місяць. А тепер розповідай, в чому ти там провинився.

Про кулачний бій Мамай вислухав з цікавістю. Одного разу навіть сказав із заздрістю:

— Ет, мене там не було! Я, Кочубо, теж був колись кулачним бійцем. І, кажуть, непоганим.

На диво Коцюби, розповідь про те, як дісталося Черкизові, Мамай теж сприйняв спокійно.

— То не татарин, який не носив би на своєму обличчі синців, — з поблажливою посмішкою відказав він при цьому. — І нема значення, від кого він їх отримав. Головне, аби посадив їх більше, ніж йому. То невже через ці синці тебе звинуватили в тому, що ти підняв руку на всю орду?

— Не тільки, повелителю. Через кілька днів люди Хасан-бека знову прийшли під Воронівку. Але вже зі зброєю.

Мамай прикипів поглядом до обличчя Коцюби.

— Ти, часом, не помиляєшся?

— Ні, повелителю. Їх було сотні зо три, коли не більше.

Мамай в задумі покрутив вуса.

— Це кепсько. Комусь доведеться непереливки. І скільки ж людей постраждало?

— Ніскільки, повелителю. Мої люди завчасно помітили людей Хасана-бека і теж вийшли їм назустріч.

Мамаїв погляд пронизав Коцюбу наскрізь.

— Он як. І хто ж це їм наказав?

— Я, повелителю. Я ж бо староста. На мені лежить відповідальність за спокій і майно моїх земляків. За це я відповідаю не лише перед ними, а й перед Руссю та Ордою.

— Звісно… Сподіваюся, що ви були розумніші за наших і вийшли без зброї.

— Ні, володарю. Ми теж були оружні.

— З твого наказу?

— Так.

По довгій паузі Мамай мовив:

— Знаєш, Кочубо, моє слово немало важить в Орді, проте й воно безсиле перед законом. А закон каже, що той з підданців Орди, хто підняв збройну руку на другого ординця, має бути покараний. Проте ще більшої кари заслуговує той, хто віддав наказ взяти зброю до рук. Ти про це відав?

— Так, повелителю. Тому й не ховався, а йшов до удільного хана Хайдара з проханням, аби він покарав лише мене, а не людей, яким я наказав взяти зброю. Вони не винні. Мало того, коли вже судити мене і Хасан-бека, то його вина значно менша за мою.

— Не розумію…

— Я припускаю, повелителю, що чимало чистокровних ординців прийшли під Воронівку, аби помститися за поразку в кулачному бою. Але шановні Черкиз, його батько та багато інших прийшли ще й тому, що були переконані, ніби хтось із воронівських жителів викрав чудового коня, якого Черкиз уже викупив у купця Ібрагіма. Тож вони і прийшли, аби оружно відібрати його назад.

— Отже, кінь був викрадений. І ти про це відав?

— Так, володарю. Тому й кажу, що моя вина значно більша від Хасанової. Знаю, що прощення мені немає і все ж, повелителю, прошу вислухати мене до кінця. І розповідь моя, клянуся, буде такою, якої ти ще не чув.

— Кажи, — дозволив зацікавлений Мамай.

Минуло чимало часу, поки Коцюба не розповів Мамаю про поневіряння руського князя Боброка. А коли воронівський староста замовк, Мамай в задумі проказав:

— В цій історії сам шайтан ногу зламає. І не мені судити, хто тут винен, а хто ні. Це вирішать ординські судді. Мене, Кочубо, цікавить лише ставлення цього Боброка до подільського хана Димитра та його братів. Він їх справді так ненавидить, чи тобі лише здається?

Коцюба молитовно склав перед собою руки.

— Повелителю, ти задав мені таке запитання, від якого я відчув себе на сьомому небі. Так, Дмитро Боброк ненавидить Солтана та його братів лютою ненавистю. Я теж ненавиджу їх так, як ще нікого не ненавидів у житті. Це ж бо їхня стріла пройшла біля мого серця, і ти, володарю, відаєш про це. А тепер щастю моєму немає меж, бо твоє питання дало мені надію сподіватися, що ці брати тобі й сьогодні такі ж нелюбі, як тоді.

«Говори! — наказував собі Коцюба подумки, — верзи, що хочеш, лише зацікав його чимось! Інакше доведеться тобі зв’язаному тягтися за хвостом якогось дикого огира…»

Мамай насупив брови.

— Я цього не казав, — по хвилі глухо мовив він і кинув на Федора такий погляд, що тому стало зрозуміло: відтепер шукати захисту можна