Читати книгу - "Світло чорної свічки"

Наглядачі доповідали черговому офіцерові про готовність їхніх робочих команд. В'язні, вишикувані колонами по п'ятдесят чоловік, стояли з непокритими головами під немилосердним сонцем.

Менуда оглядав робочі команди. Несподівано його погляд затримався на в'язневі, котрий і досі ще стояв на колінах. Шістсот другий! Очі коменданта зблиснули.

— Ні, сьогодні ми зробимо інакше,— сказав Менуда після кількахвилинного роздуму і задоволено поглянув на здивованих наглядачів. На лікаря, який щойно підійшов до нього, він не звернув уваги.

— Старший команди, в'язня номер 602 до мене!

Обличчя в'язня, що колінкував до коменданта, залишилося незворушним, як маска. Він не підняв голови й тоді, коли комендант заговорив до нього:

— А ти порозумнішав. Це мені подобається. Встань!

Аж тепер здогадалися в'язні, наглядачі і лікар, що задумав Менуда.

Робочі команди ледь помітно заворушились. Це відразу помітили озброєні солдати, у яких за довгі роки тюремної служби виробилася швидка реакція на щонайменші ознаки бунту серед в'язнів. Сторожко ловили вони очима кожен порух в арештантських колонах.

Менуда взяв у чергового офіцера бамбукову палицю і простяг її в'язневі, який вперто дивився собі під ноги. Комендант сприйняв це як потвердження своєї теорії. Тільки пиха завадила йому в цю мить переможно глянути на лікаря.

— Бери! — наказав Менуда.— Двадцять ударів — і якомога щільніше один біля одного. Та ти сам добре знаєш як.

В'язень не ворухнувся, і Менуда спохмурнів. Сумнів, розгубленість на якусь мить відбилися на його обличчі. Та враз він прояснів.

— Розумію. Не хочеш задарма. Що ж, гаразд. Поки ця свинюка лікуватиметься, ти щодня зжиратимеш його пайку. Ну, починай!

В'язень поволі, нерішуче підводив голову. «От і кінець. Думайте вдома що завгодно, якщо тільки вам доведеться дізнатися про це. Мабуть, невдаха я, більше не витерплю. Скажете: задля високої місії, в ім'я щастя людей можна вчинити й підлість. Гарні слова. Можливо, так думає і товариш на стовпі. Але так воно чи ні, а інакше я не можу».

Усе скоїлося за мить. Менуда спіймав налитий ненавистю погляд шістсот другого, та було вже пізно. В'язень вирвав у нього з рук гнучкого кийка і вдарив по його обличчю. Потім ще раз і ще, але сам звалився під ударами двох наглядачів, які підбігли рятувати Менуду.

Ряди збурених невільників захвилювались. Прогриміли постріли, залунали крики, зойки. Бунт, що раптово спалахнув серед в'язнів, захлинувся.

Менуда провів рукою по посмугованому обличчю. Відчув щось тепле, липке, побачив кров. Це вивело його з заціпеніння. Дістав із шкіряної кобури, причепленої до пояса, важкого армійського револьвера й наставив на непритомного, що лежав біля ніг двох наглядачів. Прицілившись, він очікував, коли в'язень розплющить очі. Менуда вирішив застрелити шістсот другого, але спершу хотів побачити страх на обличчі своєї жертви.

Підійшов черговий офіцер. За кілька кроків від коменданта зупинився, виструнчився і чекав пострілу.

Менуда втомився тримати револьвера.

— Де лікар? — спитав він, не зводячи погляду з арештанта.

— Коло поранених, сеньйоре коменданте,— бадьоро відповів лейтенант.— Смію зауважити, що в'язнів доречно було б...

— До камер! — урвав його на півслові Менуда.— Два дні — рис із перцем і без води. Лікаря негайно до мене! — Він опустив руку з револьвером.

Лейтенант віддав честь і крутнувся на підборі. Відразу тишу розітнули крики, лайка. Наглядачі погнали в'язнів у задушливі камери.

— Один убитий, в одного серйозне поранення в живіт, у двох інших легкі,— відрапортував лікар комендантові через кілька хвилин. Він окинув поглядом шістсот другого, що досі лежав нерухомо, й скептично подивився на Менуду.— Чому не стріляєте? Чи хочете потішити його своєю капітуляцією, коли він отямиться? Стріляйте ж!

— Не меліть дурниць. Ви повинні поставити його на ноги — і то якнайшвидше,— визвірився на нього спохмурнілий Менуда. Було помітно, що лікареві слова посіяли у ньому непевність.

«Капітуляція? До певної міри лазаретний пацюк має рацію,— майнуло йому в голові.— Куля замість гієнячих пащ. Непогана заміна була б для хлопця».

Менуда рвучко засунув револьвера до шкіряної кобури й відіпхнув лікаря, що нахилився над непритомним.

— Роздягти й до кільця! — наказав він двом наглядачам.— І принесіть кілограм солі!

Коли із шістсот другого стягували лахміття, він підняв повіки. Двоє солдатів міцно в'язали йому руки до ніг; ремінці в'їдалися в тіло, і біль повернув його до повної притомності. Він побачив відв'язаного, зовсім роздягненого німця. Той стояв біля стовпа. Менуда тицьнув йому в руки кийка. В'язень незворушно спостерігав, як номера шістсот другого прив'язували до кільця. На якусь мить їхні погляди зустрілись.

«Він не хоче мене бити,— подумав шістсот другий.— Тоді вони нас обох уколошкають. Але ж і одного більш ніж досить, мій друже».

Менуда з лікарем відійшли на кілька кроків. Обидва наглядачі також стали віддалік. На широкому, залитому сонцем тюремному подвір'ї запала тиша.

— Починай! — крикнув комендант.— Двадцять плюс свої двадцять.

Лікар запалив сигарету. Його рука з сірником ледь помітно тремтіла.

Номер шістсот другий відчув, що той, кому веліли катувати, вагається, і ледве чутно прошепотів:

— Ротфронт, товаришу. Якщо для тебе це слово щось важить, то не тягни, бий.