Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

— Рятуйте хто-небудь! — знову долинув голос, уже трохи глухіше. Живчик більше жодної миті не міг слухати цього розпачливого благання. Він вихопив ножа — про всяк випадок — і рушив на голос. Та не пройшовши і двадцяти ступнів, наразився на якусь штуковину, що витикалася з гущавини тремтливого дерикуща.

— О-о-ой! — зойкнув голос.

Живчик обернувся. Те, об що він перечепився, виявилося парою ніг. Власник ніг сів і сердито позирнув на Живчика.

— Незграба! — крикнув він.

— Вибач, я… — почав був Живчик.

— І не витріщайся на мене, — перебив він Живчика. — Це нечемно!

— Я перепрошую... — знову озвався Живчик. То була правда — він таки на нього витріщився. Місячне сяйво, ллючись крізь крони дерев, падало на незнайомця, і хлопця вразили його багрове обличчя, темно-червона кучма, зібрана в пучечки і схожа на язики полум’я, намиста зі звіриних зубів.

— Ти живолуп, еге ж? — запитав Живчик.

Через такі відмітні риси, які навівали думку про пролиту кров, і подоба живолупів, і сама їхня назва наганяли жах. Подейкували, що кров, яку вони проливали віками, всоталася в їхні пори і сягнула чуба. Та хоча білування тілдерів, на яких полювали живолупи, та волорогів, яких вони вирощували, і справді було їхнє ремесло, у лісі живолупів знали як миролюбний народ.

Хоч би що там було, Живчик не міг приховати своєї відрази. Якщо не брати до уваги випадкових зайд, що траплялись у Темнолісі, живолупи були найближчі сусіди лісових тролів. Вони й торгували між собою — міняли різьблене дерев’яне збіжжя і плетені вироби на м’ясо та шкіру. І все ж це не заважало тролям, як і решті мешканців Темнолісу, зневажливо ставитися до живолупів. Вони були, як висловилася Спелда, накипом на дні казана. Ніхто не хотів мати справу з народом, у якого не те що руки — усе тіло криваве.

— Ну? — сказав Живчик. — То ти живолуп?

— А хоч би й так, то що? — відповів задерикувато хлопчисько.

— Нічого. Я… — Заблукавши в лісі, не надто гребуватимеш співрозмовниками. — Мене звати Живчик, — назвався він.

Незнайомець легенько торкнувся чола рукою і кивнув.

— А мене звати Хрящ, — сказав він. — Будь ласка, донеси мене до мого селища. Я не можу йти. Ось, поглянь, — і він показав на свою праву ногу.

Живчик побачив на п’яті шість чи сім темних фіолетових цяток. Уся нога вже розпухла і була вдвічі товщою від здорової. Пухлина розповзалася далі по нозі просто у Живчика на очах.

— Що з нею таке? — поцікавився він.

— Це… це…

Живчик зрозумів, що хлопець дивиться на щось у нього за спиною. Він почув якесь сичання і обернувся й собі. Перед ним, над самісінькою землею, зависло найбридкіше створіння з усіх, яких йому будь-коли випадало бачити.

Потвора була довга, гудзувата, зі світною брудно-зеленою шкірою, яка мокро вилискувала в молочному місячному сяйві. Поздовж її тіло було обсіяне гудзуватими жовтими плямами, які сльозили чимось прозорим. Звиваючись і вигинаючись, чудовисько не зводило із Живчика своїх величезних холодних очей.

— Що це? — прошепотів він до Хряща.

— Летючий хробак, — відказав живолуп. — Роби що хочеш, тільки не дай йому тебе спіймати.

— Хай тільки спробує! — хоробро промовив Живчик і сягнув по ножа. Ножа не було.

— Мій ніж! — закричав він. — Мій іменний ніж. Я… — і тут Живчик згадав. Він саме тримав його в руці, коли спіткнувся об Хрящеві ноги. Ніж мав бути десь на землі.

Живчик дивився просто себе, надто переляканий, аби бодай на мить відвести погляд від летючого хробака. Тварюка звивалася без упину. Свистючий звук линув не з її пащі, а з рясних отворів у череві. Викидаючи назовні повітря, вона утримувалася над землею.

Хробак наближався, і Живчик перевів погляд на пащеку чудовиська, яка безперервно втягувала повітря. М’ясисті губи, гнучкі мацаки... І тут пащека роззявилась.

Живчикові перехопило подих. Паща летючого хробака була повна мацаків, кожен з яких закінчувався присоском, звідки сочилася якась гидота. Коли пащека роззявилася, мацаки видовжились і зав’юнилися, мов личинки якоїсь комахи.

— Ніж, — пробурмотів Живчик до Хряща. — Знайди мого ножа.

Він чув, як шурхотів у сухому листі Хрящ.

— Я шукаю, — казав він. — Катма… Є! — закричав він. — Я знайшов його!

— Швидко! — промовив у відчаї Живчик. Летючий хробак звивався, готуючись до кидка. Він сягнув рукою назад по ножа. — Ну ж бо!

— Ось! — гукнув Хрящ, і Живчик відчув у долоні знайому кістяну колодку. Він міцно обхопив її рукою і зціпив зуби.

Летючий хробак звивався в повітрі, рухаючись то вперед, то назад, і весь аж тремтів. Живчик чекав. Аж раптом, зовсім неждано, тварюка метнулась до хлопця. Роззявлена хробакова пащека і випнуті мацаки цілили Живчикові в шию. Засмерділо згірклим лоєм.

Смертельно перелякавшись, Живчик відскочив назад. Хробак умить, не спиняючи гону, розвернувся і ринув на хлопця з іншого боку. Живчик пригнувся.

Чудовисько промчало над його головою і, з сичанням спинившись, скрутилося в кільце і знову плигнуло на хлопця.

Цього разу воно нападало спереду, як і сподівався Живчик. І коли мацаки чудовиська от-от мали уп’ястися в його незахищену шию, хлопець крутнувся