Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Зроду я не мав нахилу до самоошуканства, що допомагає жити більшості людей. Якщо я й чинив якусь підлість, то перший був свідомий цього…

Довелося урвати писання… поки принесуть лампу і зачинять віконниці. Я дивився на покрівлю винних складів, на її черепицю, яскраву, мов квіти або пташине пір'я. Я чув, як співають дрозди на обвитій плющем тополі, як десь із гуркотом котять бочку. Мені пощастило: я чекаю смерті в єдиному куточку на світі, де все залишилося таким, як у моїх спогадах. Лише на річці торохтить двигун, а колись рипіла водочерпалка, що її крутила ослиця. (Та ще гуркотить цей страхітливий поштовий літак, пролітаючи саме в обід і залишаючи в небі брудну смугу). Адже не багатьом випадає бачити на власні очі той світ, що його більшість людей відкриває лише в самих собі, коли їм стає мужності і терпіння згадувати. Я прикладаю руку до грудей, слухаю, як тріпоче серце. Вдивляюся в дзеркало шафи; там скраєчку лежить шприц Права[2], ампули з аміл-нітритом — усе, що треба в разі приступу. Чи ж почують мене, як покличу на поміч? Вони запевняють, що в мене «вигадана грудна жаба», але заспокоюють цим не мене, а себе, щоб їм краще спалося. Я зводжу дух. Здається, ніби хтось поклав мені руку на ліве плече й утримує його в незручному положенні, немов нагадуючи про себе. Атож, зі мною смерть чесна — не підкрадається стиха, по-злодійському. Багато років вона вже никає навколо, я чую її ходу, її подих: вона терпляча зі мною, і я не легковажу нею, я додержуюся правил, нав'язаних мені її близькістю. Доживаю свій вік у халаті, як годиться невиліковно хворому: сиджу в кріслі з подушечками, де й моя мати чекала останньої години; як і перед нею, переді мною стоять на столику пляшечки й коробочки з ліками; я неголений, від мене тхне, я став невільником неприємних звичок. Але начувайтеся: після приступів я знову оживаю душею. І знову йду до адвоката Буррю, який думав, що вже й по мені: мені стає сили сидіти в підвалі банку і власноручно стригти купони.

Треба мені ще трохи пожити, щоб дописати цю сповідь і змусити тебе нарешті вислухати мене. Бо ж усі ці довгі літа, коли я ділив з тобою ложе, ти завжди казала ввечері, тільки-но я наближався до тебе: «Як мені хочеться спати! Я вже сплю, сплю…»

Ти уникала не так моїх пестощів, як моїх слів.

Нещастя наше справді пішло від цих розмов, нескінченних розмов, які так подобалися нам, молодятам. Обоє ми були ще дітьми: мені двадцять три, а тобі вісімнадцять, — і, мабуть, любов давала нам менше насолоди, ніж це щирування. Як у дитинній дружбі, ми заприсягалися нічого не таїти одне від одного. Власне, я і не мав у чому сповідатися і мусив навіть прикрашувати свої вбогі пригоди, але я вірив, що й у тебе їх було небагато; я не уявляв собі, щоб ти до мене називала коли-небудь ім'я іншого хлопця; я не мав сумніву аж до того вечора, коли…

Було то в цій самій кімнаті, де я зараз пишу. Шпалери на стінах поміняли, але меблі червоного дерева й досі стоять там, де стояли, на столику — глек для води з опалового скла і чайний сервіз, виграний колись у лотерею. На килимі тоді лежала місячна доріжка. Південний вітер, що гуляв по ландах, доносив до нашого ліжка запах паленини.

Ти не раз згадувала про якогось Рудольфа, свого приятеля, і то завжди вночі, в кімнаті, наче цей привид повинен був стояти між нами в хвилини найінтимнішого нашого єднання. Пам'ятаєш, ти й того вечора назвала його ім'я. Але цього тобі здалося замало.

— Мені годилося б, любий, сказати тобі дещо перед нашими заручинами. В мене на душі неспокійно, що я тобі не призналася… О, заспокойся, нічого особливого…

Я нітрохи не стурбувався і не збирався тебе розпитувати. Але ти сама пустилася в сповідь, і ця твоя відвертість спершу мене збентежила. Ні, тебе схилили до цього не докори сумління чи почуття делікатності, як ти мене запевняла, зрештою сама в це не вірячи.

Просто ти тішилася любими спогадами, ти вже не могла мовчати. Можливо, ти й відчувала, яку небезпеку накликаєш на наше щастя, але, мабуть, це було сильніше за тебе. Тінь того Рудольфа проти твоєї волі витала круг нашого ложа.

Не думай, що наше нещастя спричинили ревнощі. Згодом я справді став шаленим ревнивцем, але тієї ночі вісімдесят п'ятого року я не відчував нічого схожого на цю пристрасть, коли ти призналася мені, що під час канікул в Ексі заручилася з цим хлопцем.

Подумати лишень! Тільки через сорок років у мене відкрилися очі на все. Але чи прочитаєш ти мого листа? Тебе це так мало цікавить! Усе, пов'язане зі мною, наганяє на тебе нудьгу. Колись діти заважали тобі помічати мене й слухати, тепер у тебе пішли онуки… Що ж, до дідька все! Однак треба востаннє спробувати щастя: може, мертвий, я важитиму для тебе більше, ніж живий — принаймні в перші дні,— і знову зацікавлю тебе на якийсь час. Хоча б з обов'язку ти прочитаєш ці сторінки до кінця — мені так хочеться в це вірити. І я вірю.