Читати книгу - "Смерть ходить по музею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте на Еріка Густафсона не можна ображатись. У всякому разі, довго. За всією його балаканиною ховається мила й добросердна людина. Для нього теревені — це спосіб увійти в контакт, приховати свою самотність і свої, проблеми.
— Кожна людина мас свій клопіт, — сказав я Клео, яка пильно стежила з табуретки за моїми рухами. — Авжеж, кожна.
Я дістав із холодильника цупкий паперовий пакет, витяг звідти дві жирні салаки, що мінилися сріблом, і поклав на тріснуту остіндську тарілку. Опустивши голову, Клео заходилася коло свого сніданку, сліпа й глуха до навколишнього світу. Людські проблеми її аніскілечки не обходили.
Зі срібною тацею в руках, на якій були яєчня з шинкою та два нарізаних помідори, я ввійшов у кімнату. Вийшло гарне поєднання кольорів, чудово доповнене кружальцями огірка та кількома листочками салати. Поставивши тацю на столик, я сів біля вікна, звідти було видно терасу.
На терасі м'якими пагорками лежав сніг. Світило сонце, і сніжні кристалики виблискували і яскріли. За білими дахами будинків виднів зимовий Юргорден, Гренд-Лунд[2] лежав намертво скутий морозом. Колесо огляду маячило на обрії, як монумент з інею, а позаду стирчав білий вказівний палець оглядової вежі.
Гарно, спокійно, тихо. Святковий день. На підвіконні червоніли тюльпани, а на столі красувався великий гіацинт від фру Андерсон. Ми звичайно обмінювалися квітами на різдво. У безмовній тиші глухо прозвучали дванадцять ударів на дзвіниці Сторкіркан.
А шкода, подумав я, потягшись до транзистора. Нехай би панувала тиша та спокій, і світ за вікнами лежав би безмовний, сповитий м'яким білим снігом. Солодкий сон у різдвяній тиші. Та куди дінешся, і я натиснув кнопку. «… Вартістю понад сорок мільйонів крон. Поліція, не знайшовши сліду злочинців, вважає, що крадіжка сталася різдвяної ночі до половини на п'яту ранку. Це найбільша крадіжка із зламуванням, будь-коли здійснена у Швеції. Як уже згадувалось у попередніх повідомленнях, зникло багато експонатів ні з чим не співмірної історичної цінності, серед них корона, скіпетр і держава Еріка Чотирнадцятого, які досі зберігалися в скарбниці замку й були взяті звідти на час для виставки «Шведські скарби». А тепер зведення погоди…»
IV
— Як це безглуздо, — голосно сказав я самому собі. — Страшенно безглуздо.
Виделка повисла в повітрі, застигла на півдорозі. Яєчний жовток тоненькою цівкою потік у тарілку.
Отже, сталося те, про що ми розмовляли жартома учора ввечері. Зникли королівська корона, скіпетр і держава. А заразом і інші експонати. Незважаючи на сигналізацію, яка могла засікти муху на вітрині. Незважаючи на патрульні поліційні автомобілі та внутрішню охорону. Як це сталося? Чому? Навіщо? Злодії мали б розуміти, що жодна з тих речей не дасть їм прибутку, якщо вони не переплавлять золото й не виколупають перлини та коштовне каміння. І знати, що вся шведська поліція підключиться до цієї справи. Порти й аеропорти закриють, Швецію наглухо закоркують, аж поки все це добро знайдеться.
Проте людина, яка зуміла, незважаючи на охорону та всі перестороги, здійснити крадіжку такого масштабу, напевне, хитріша й підступніша, ніж більшість її колег. Про це свідчить і вибір часу. Різдвяна ніч — саме той момент, коли один раз на рік уся Швеція віддасться безтурботним радощам.
Я проковтнув рештки сніданку, виніс тацю в кухню, налив молока для Клео і збіг униз по крутих кам'яних сходах. На Чепмангатан, потім далі під укіс, і ось я вже на Корабельному мосту.
Сонце сяяло, проте мороз щипав за носа. У Швеції сьогодні ранок настав пізно, пізно для всіх, крім поліції та службовців музею.
Я дивився на воду, пара від якої пливла до Національного музею, що виблискував шибками вікон на протилежному березі Стремму.
Старовинна будівля виглядала як і завжди, ніби нічого й не сталося. Вона стояла на Бласлехольмені, наче на таці, обтяжуючи міський краєвид своїми безформними обрисами, і, як звичайно, здавалася на кілька розмірів більшою за своє оточення. Щось неправильне було в її лініях, якась неспівмірність. Можливо, винен у цьому був дах?
Але навіть здалеку я роздивився чорно-білі поліційні машини, які наче взяли музей в облогу. Тільки ви трохи запізнилися, думав я, швидко йдучи по мосту через Стремм і видихаючи перед собою білі хмаринки пари. Вам би вночі тут бути.
Унизу, на набережній, ближче до музею, я побачив верх сірого телевізійного автобуса. «Рапорт» і «Актуельт»[3] розгорнули своє устаткування, готуючи пікантний додаток до вечірньої програми.
Біля музею, спиною до нього, стояв Андерс Брун без пальта й без капелюха і говорив перед телекамерою. Репортер тримав у випростаній руці мікрофон із надітою на нього великою пуховою рукавичкою. То й мікрофони мерзнуть? Але це роблять, мабуть, заради звуку.
Я проштовхався між цікавих ближче до музею. Бліде сонячне світло тремтливими зблисками мерехтіло на воді, яка ще не встигла замерзнути. Течія була надто сильна.
— Ми довідалися про крадіжку сьогодні вдосвіта, — почув я похмурий голос Андерса Бруна.
Він здавався заклопотаним, стомленим і невиспаним. Його можна було зрозуміти. Попри всі заходи перестороги, сталося у що ніхто не вірив. По ньому, як відповідальному за виставку, це вдарить насамперед. Принаймні він так вважав.
— Злодії зайшли, певне, крізь двері чорного ходу. Вони зуміли приспати двох сторожів, які чергували цієї ночі. Чому так сталося, ми поки що не знаємо, але охоронці поснули, і коли вранці, близько четвертої, з ними спробували зв'язатися із центра охорони, ніхто не відповів. Приїхала поліція, і сторожів знайшли на підлозі непритомними. Багато найцінніших експонатів виставки зникло.
— І серед них корона та скіпетр короля Еріка? — запитав репортер.
— Так. Це просто трагедія… — Голос його урвався, але він провадив — І я закликаю тих чи того, хто вчинив цю безглузду крадіжку: поверніть украдене! Продати ці експонати ви ніколи не зможете. Ніхто й ніде не зважиться їх купити. Тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.