Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уночі за вікном почався гуркіт, бахкання й свистіння, ніби хтось ковзав по шибках важким безформним черевом. Павла підвелась, опустила штори й знову заснула, а вранці прокинулася, як завжди, виспана й бадьора. Доктор філософії й театрознавства Павла Роганова (39 років) легенько, щоб не збудити чоловіка, торкнулася пальцями до його плеча, аби пересвідчитися, що він поряд.
Учора ввечері я розчарувала Еду, коли він приїхав за мною до бібліотеки, щоб негайно відсвяткувати свою перемогу й наступну поїздку до Мілана, подумала Павла. Але ж Еда ні в чому не знає міри! Або працює вперто й несамовито, або нестримно розважається, — він не знає компромісів. Марить грандіозним проектом «ПАВУТИННЯ», тим своїм «майстерверком», до якого, однак, і досі не може дістатись… А бува він вирішить помститись? Найбільше шкоди наробить сам собі. Мучитиме себе й інших. Я знаю про його зв’язок з Леоною Бімоньовою, й мені дуже боляче.
Павла прислухалася в темряві до глибокого дихання Еди. Я знаю, він мене й досі кохає, подумала вона, знаю це напевно. Цього літа в спекотній Флоренції… І протягом усієї дороги в розжареному автобусі до Рима він ніжно тримав мене за руку. Ми стільки разом пережили… довгі години під дощем на похмурій Балтиці; біля затуманених дзеркал південночеських ставків; цілоденні прогулянки, ночі на розкладених сидіннях машини; вечори біля багаття на узліссі перед нашим кам’яним будинком, там у дуже старій криниці темна кришталева вода… І наші найкращі вечірні години за келихом коньяку й сигаретою; власне, я відтоді й палю, хоча належало б кинути…
Павла стримано покашляла й боязко намацала те місце у себе на грудях. Воно відчувалось дедалі дужче. Напевно, це рак, подумала Павла. Але боюся йти до лікаря. Може, то тільки вигадки, а в мене нічого немає. Якщо ж є… не хочу, щоб Еда бачив мене спотвореною після операції. Краще вже померти. І померти раніше за нього. Я ніколи не скажу йому цього. Він нічого не сприймає серйозно, а найменше — себе. Немилосердо іронізує навіть над близькими. Це спосіб його кохання. А мій — тихий, Еду він цілком задовольняє. Я знаю це. Але чому він тоді зустрічається з Бімоньовою?..
Павла підвелась, обережно підійшла в темряві до вікна з опущеними шторами, ввімкнула в кухні світло й зазирнула до синової кімнати. Міхал спав неспокійно, зрошений потом, ледь відкривши рот, на ковдрі валялися десятки касет, а в сутінках світився кольоровий вогник великої японської стереоустановки, його улюбленого «музичного комбайна», який він знову забув вимкнути.
Мій син щодня інший, подумала Павла. Боюся, зараз він нещасливий. Нічого мені не розповідає, вже перестав звірятися. Я знаю, Міхал уже дорослий, однак він і досі беззахисний мов дитина. Ти переді мною не повинен сповідуватися, синку, тільки будь зі мною хоча б хвилинку щодня, аби я знала, що живу для тебе. Для вас обох. Еда мені дорікає, що я сама створюю безліч усіляких заборон, перешкод і бар’єрів, фільтрів і шлагбаумів, мовляв, я «по-чеховському шляхетна-аж до безпорадності» й «така ніжна, що аж ніяка». Я не можу пояснити цього. Можливо, навіть не зважуюсь. «Це найстрашніше, — пише Чезаре Павезе. — Мистецтво жити полягає в тому, що доводиться критись від найдорожчих для нас і приховувати свою радість від спілкування з ними, — інакше втратимо їх». Але часом мене дратує те, що я наче скляна.
Павла заварила чай, накраяла хліб, увійшла до ванної й кілька секунд дивилася на себе в дзеркало, тримаючи тюбик норкового крему. Я знервована, сказала вона сама собі. Боюся, тому що дуже хочу… бути комусь потрібного.
Зібравшись виходити, вона вимкнула в кухні світло, підняла штору — й заклякла. На ясно-блакитному небі, якого не було вже довгі тижні, палало листопадове сонце — далеке, маленьке й слабке, але воно наповнювало промінням усю гірську улоговину. Дно улоговини від обрію до обрію здавалося неспокійним рудим морем, з якого визирали тільки верхні поверхи будинків, заводські труби, дзвіниця готичної церкви й антени… Ось що то був за шум знадвору — це вже на нас упало.
Відчинивши вікно, Павла підставила обличчя ледь відчутним сонячним променям і в думці промовила: дай мені сили й вилікуй мене, сонце наших дитячих свят, що блищиш на теплій траві; у лижні на жовтавому, наче скляному, передвесінньому снігу серед беріз; у глибокому щасті ніжно-золотого раннього присмерку; сонце, ти — найлюдяніша зірка, відблиск якої я шукаю в очах свого чоловіка й сина…
А тепер треба було спускатися до рудого пекла. В дверях під’їзду, зітхнувши, Павла розкрила парасолю, але за кілька кроків знову її склала. Бура хурделиця діставала всюди.
VI
З вікна було видно, як руда запона хмари простяглася просто з-під вікон будинку аж до Крушних гір, де на залитих сонцем схилах, покритих збляклою листопадовою травою, сяяло біле селище евакуйованих.
— Бачиш — ото верхня межа мазутової хмари, під її провислим черевом ми жили весь останній тиждень, — пояснив Станіслав Бімонь своїй дружині.
— Звідси зовсім не видно нашої вулиці, — сказала Леона. — І нашої машини біля будинку.
— Бо під нами мазутова маса завтовшки дев’ять метрів.
— Ого! І це надовго?
— Все залежатиме від нас. Мазут — це наче дикі джунглі, що постійно ширяться. Коли нам пощастить зупинити збільшення маси мазуту, вона почне сама швидко зменшуватися, оскільки буде змушена підтримувати своє існування за рахунок власних ресурсів. Не маючи іншого живлення, мазут пожиратиме сам себе, розумієш? А велетенська маса має велетенські потреби.
— Так чому ж ми не перестаємо його живити?
— Перестанемо. Після оголошення ТСЗ, сьогодні з десятої години ранку припинено спалювання вугілля, нафти тощо. Однак, повністю зробити це неможливо. Повинні їздити автобуси та машини «швидкої допомоги», треба опалювати лікарні й житлові будинки, принаймні комунальні квартири. Зрештою, тут живе сто тисяч людей, і кожен виробляє відходи. Щоб нічого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна з багатоликим звіром», після закриття браузера.