Читати книгу - "Листи до полковника"

Які все-таки козли! – Стар вилляв на плечі півбанки гелю й почав розмащувати його по грудях і під пахвами. З усього класу раніше про Лілового полковника знала, максимум, одна Дилда, та й то не факт. Та він їм глибоко байдужий, той полковник. Тут інше. Просто в кайф почувати себе сильнішим і крутішим за когось, особливо, якщо цей «хтось» виказав свою слабкість. І вдесятеро кайфовіше – якщо перед ним, кимось, треба було післязавтра труситися зі шпорами під партою, але внаслідок останніх подій вже далеко не так страшно…

Тобто перед нею.

Ліловий полковник… Він, Стар, знав. Він прочитав усе, що знайшов на цю тему в інтернеті. Так, диктатор, так, жорстокий і кривавий, але вона… Принцеса! Справжнісінька! Їй, мабуть, варто було натякнути, й відразу робилося все, чого б вона не забажала, і цілий Зріз без залишку належав їй… сказитися можна. Так дивно, а раніше він дивився на неї – й не помічав. Стар облизнув губи: хлорована вода з мильним присмаком гелю. Та хто сказав цим придуркам, що вони взагалі гідні переступити поріг її дому?!

Під пахвами кололо. Намилився й пройшовся бритвою: якщо в спеку відпустити там волосся, то ніяких дезиків не вистачить. Про всяк випадок пошкрябав і щоки, хоча вони, чесно кажучи, приводу не давали. Відкривачка, Лисий і деякі інші пацани солідно, по-дорослому обговорювали проблеми, пов’язані з голінням, і Стар часом сумнівався, чи все в нього гаразд. І прищів чомусь немає: з одного боку ніби класно, а з іншого – це ж, по ідеї, ознака статевого розвитку… Як завжди, оглянув себе в дзеркалі у повен зріст. Нормально!..

Відхилив двері, впускаючи ілюзію прохолоди, переконливу перші кілька секунд:

– Ма! Ти сорочку випрасувала?

– Зараз, Сергію, в мене суп на плиті.

– Ну ма!!!..

– Ти що, сильно поспішаєш? – вона виглянула з кухні, вкрита бісером поту. – Здається, в тебе ще є час. Я звільнюся за десять хвилин.

Він зітхнув:

– Давай швидше, а? Треба ще квіти купити.

– Що, крім тебе нема кому?

– Я ж староста класу.

Магічний титул допоміг, як завжди, він допомагав у найрізноманітніших ситуаціях, компенсуючи незручності громадського навантаження. Їй він також скаже: я прийшов, бо я староста класу. А зовсім не тому, що підло сподіваюся на особливе відношення під час іспиту. І тим більше не тому… про що вона ще може подумати?

Мама винесла зі спальні сорочку на плічках. Стар щедро втер під пахви антиперспірант із запахом медичного спирту. Взагалі-то мама мала рацію: ранувато виходити за півтори години. Хоча йому таки треба купити квіти. І не хапати ж будь-що…

Стар узяв з полиці конверт із голографічним драконом. Подумав і вклав його в другий, білий, витрусивши звідтіля купу фоток «три на чотири», які залишилися після воєнкомату і паспортного столу. Заліпив, подивився на світло: дракона й хвилю було видно ледь-ледь, нізащо не вгадаєш, що там усередині. Він попросить її не заглядати туди до вечора післязавтра. І нехай Дилда і всі, хто спромігся здати по двадцятці, скільки завгодно не вірять, що він про це попросив. А решту він так чи інакше заткне, якщо спробують бодай щось ляпнути.

Чорт. Треба було ненав’язливо розпитати у вчительській, які вона любить квіти.

…Вже на східцях він злякався. Що квіти не такі, ну що для неї, питається, якісь там троянди? У неї в замку, напевне, підлогу посипали трояндовими пелюстками. І ця путівка, та ще й в ідіотському сліпому конверті, наче хабар… Головне, не забути висловити співчуття. Коли?! – відразу на порозі?.. Чи спочатку привітати?.. чи пояснити, чому власне… як…

Він відчував, що змок, що запах поту легко перемагає антиперспірант, що треба якнайшвидше, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, бігти в душ… Але палець уже сам по собі натиснув гудзик дзвоника, втинаючи шлях до відступу.

– Зараз! – притлумлений голос із казкового замку з драконом.

Її звати Ева. Ева Роверта. Принцеса Евіта.

Клацнув замок.

Гаряче повітря із запахом ванілі. Жінка в маленькому фартушку поверх чорної сукні. Щось в’язке й задушливе в горлі…

– Здрастуйте… Єво Миколаївно.

– Старченко, – вона усміхнулася сумно, наче відразу все зрозуміла. – Проходь.

Драстуй, тату!

Тут зима, дуже холодно, деякі дерева вже без листя. Вчора навіть комин затопили! Цікаво дивитися на вогонь, майже так само, як на море. Але в літній резиденції все одно краще. Я б хотіла завжди там жити.

Сеньйор Річес замовив тобі нові підручники. Це добре, тому що старі ми вже пройшли. Цього року в нас гуманітарний ухил. Мені подобається. Подбай, щоб і далі був гуманітарний, я цю математику ненавиджу! А фізику взагалі. З неї навіть підручників немає, тобто, всі вони неправильні, каже сеньйор Річес. Він задоволений мною. Я вже пишу без помилок п’ятьма мовами! Каже, що я дуже-дуже здібна учениця.

Щоправда, Вілья сміявся. «Спробував би твій сеньйор Річес так не сказати, знаєш, що б йому було?» А що б йому було, тату? Вілья старший від мене на рік. Його мама кастелянша у зимовому замкові. Ми товаришуємо.

Ти уявляєш, тут під північною стіною відбивалка!!! Вілья показав мені. Відбивалка – це… Ну, вона відбиває, наче дзеркало, а якщо ходити туди й сюди, з’являється зображення, просто з повітря! Ми їх багато наробили, дуже смішні, особливо ті, де я з висунутим язиком. Роза сказала: «Ти принцеса, тобі має бути соромно». Але мені не дуже соромно, вони ж усе одно пощезали потім. А так я б тобі надіслала на згадку.

Приїжджай, тату! Тут добре, хоча й зима. А може, ти вже влітку приїдеш? У літню резиденцію, так? Тоді поки пиши довші листи. Знаєш, Вілья каже, що їх узагалі пишеш не ти. Бреше, еге?

– Білет номер двадцять п’ять. Ги-ги. Історичний роман двадцятих років минулого століття. Ні фіга собі!.. Творчість Г.Ан-то-ко-ловського. Тю!.. а хто це такий?

– Не кривляйтеся, Бушняк. Якщо ви не готові, кладіть білет і можете бути вільні.

Щось таке чулося сьогодні в її голосі. Невловиме, як низькі частоти у тріснутій органній трубі. Байдужа й безжалісна звукова хвиля, на шляху якої краще не стояти; той, хто опинявся в безпосередній близькості від її джерела, добре це розумів. Всі до одного. Починаючи з директриси, яка після