Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

За якусь мить сила-силенна золотавих вертольотиків закружляла над повіткою. Ледве здійняли вони Гарбузика, натужно ревучи, пронесли над городом і опустили поряд із схвильованими до розпачу Гарбузами.

Мама Гарбузиха так зраділа, що й не нападалася на неслухнянця, гладила його по голові. Тато Гарбуз тільки покахикував:

— А якби впав?

Гарбузик винувато принишк під теплими боками в тата й мами. «Звичайно, шкода, що наполохав усю гарбузячу родину, — думав він. — Але ж із повітки так далеко видно! І весь город як на долоні, і левада… А якби вилізти он на ту височенну тополю, що біля тину, то ще далі можна роздивитися…»

А що, й вилізе! І знову всі казатимуть, що Гарбузик — неслухняний. А може, він просто допитливий?

Колись, давно-давно, величезні ліси заячого холодку росли. І селилися в них зайці гамірливими селами й селищами. Тепер же заячий холодок лиш подекуди в лісі, під гіллястими кучерявими деревцями зайці люблять спочивати і вести довгі розмови про життя-буття.

Хтозна, звідкіля приблудився до Золотого бору капловухий Заєць. І такий же задавака та нахаба!

— Це мій холодок! — заявив, влігшися під одним деревцем.

— І це мій! — вигріб собі ложе під іншим.

— І це мій! — побіг під третє, зігнавши звідтіля зайчат.

— Хіба так можна?! — прибігли скаржитися вони Дідові-зайцю.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Дід. — Побачимо, що з того далі буде.

Пішли зайці на город по капусту. Капловухий Заєць вибрав найбільшого качана, силкується, ніяк не покотить.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Це наша капуста. Поплентався капловухий Заєць у свій холодок ні з чим. Лежить, насурмонившись, лапу на лапу закинув. Аж чує, зайці збираються на город по моркву. І він з ними. Учепився за найбільшу морквину, тягне.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Хіба це твоя морква! Це наша!

Розсердився капловухий Заєць. Лежить у холодку, не поворухнеться.

А зайці повсідалися на осонні, ласують морквою, капустою.

Капловухому мулько стало лежати і їсти хочеться.

— Ідіть уже в холодок! — гукає до зайців.

— А хіба то наш холодок? То ж твій, — відказують йому зайці.

Капловухий Заєць як підскочить та як загаласує на весь ліс:

— Це наш холодок! Наш!

А зайці як засміються! Отож-то.

Золотаве Сонечко жило у Калиновій світлиці над Синь-озером. А літало воно всюди, куди тільки могло долетіти. І хто його стрічав — у полі, у лісі чи в лузі, — на хвильку зупинявся і казав захоплено:

— Дивіться, он Сонечко летить! Яке гарне!

Одного разу Сонечко майнуло — неблизький світ — аж у Стару діброву. І так наліталося, що не сіло, а прямо впало на широчезний дубовий пень, аби перепочити.

— Ой! — почувся тихий голос. — Ви на мене наступили.

Сонечко розгледілося і насилу побачило, що поруч з ним вовтузиться щось сіре й невиразне.

— Ти хто? — запитало Сонечко.

— Я — Світлячок. А ви?

— А я — Сонечко.

— Ах! То це ви світите всім — з раннього ранку до самого вечора — і птахам, і комахам, і деревам, і травам?

— Ні, — засміялося Сонечко. — Світить он воно, Сонце. А я на нього схоже. Бо я таке ж золотаве! Таке ж блискуче! І таке ж кругле! А ти на кого схожий?

— Я?.. Сам на себе, — аж зніяковів Світлячок. — Я сам свічу…

— Хм! — здивувалося Сонечко. — Як же це можна самому світити?..

І тут воно згадало, що вже вечір, що пора додому, і, змахнувши крильцятами, здійнялося з дубового пня.

По дорозі до Калинової світлиці був великий квітучий луг, на якому жили Коники-скрипалі. Зараз він увесь дзвенів, вигравав, переливався різнобарв'ям звуків — Коники давали вечірній концерт.

І Сонечко не втрималося, присіло на галузку. «Послухаю хвилинку і далі полечу», — подумало.

А коли отямилося, довкруж стояла густа темрява…

Сонечко летіло й летіло, а Калинової світлиці все не було. Врешті щось забовваніло попереду. Сонечко зраділо: ось зараз і домівка, де чекають на нього рідні. Але з усіх боків його обступили якісь чорні громаддя, якісь потвори. Вичікували у темній тиші.

«Пу-гу! Пу-гу!» — раптом розітнуло тишу.

У Сонечка й крильцята обмерли.

Та в цю мить унизу зблиснув вогник, погас, знову заблимав.

І Сонечко з останніх сил полетіло на той вогник.

— О, ви повернулися, щоб подивитися, як я свічу! — почуло воно вже знайомий тихий голос. — Та не бійтеся, це ж я — Світлячок!

Він був зовсім не такий, як удень. Він увесь світився, немов голубий ліхтарик, променів увсебіч м'яким сяйвом.

— Я заблудилося, — зізналось Сонечко. — Кругом така темрява. А вдома ж мене ждуть не діждуться…

— Так я проведу вас! — І Світлячок хутко зібрався в дорогу.

Як зраділи усі мешканці Калинової світлиці Сонечковому поверненню! Як вони дякували Світлячкові!

— Залишайся у нас ночувати! — запрошувало Сонечко.

— Ні, спасибі, — сказав Світлячок. — Мені треба повертатися до Старої діброви. Мені ще цілу ніч світити.

З темряви ще довго зблискувала голуба цяточка від Світлячкового ліхтарика…

Був літній сонячний день. Звідусіль — із вулиці, від річки, з левади — долинали веселі дитячі голоси.

А на ґанку, похнюпившись, сидів хлопчик Андрійко. Хтозна, скільки б він так сидів, обхопивши коліна руками й похиливши голову, але тут почулося:

— Ти чому такий невеселий? Чому сам сидиш?

Андрійко підвів голову, роззирнувся довкола: на подвір'ї нікого не було. Це,