Читати книгу - "Пошитий у дурні, Джек Лондон"

Але ще не встиг розрізати шнурівки, як воно сталося. Властиво, то була його провина, чи пак - помилка. Треба було розкласти багаття не під ялиною, а на відкритому місці. Але так легше було тягати паливо з кущів та кидати його просто в огонь. На гіллі того дерева, під яким він розпалив багаття, злежалося чимало снігу. Вітер уже кілька тижнів не здував його, і кожна гілка аж гнулася під ним. Щоразу, витягаючи паливо, чоловік злегка схитував ялину, схитував ледве помітно, але цього було досить, щоб накликати лихо. Одна з верхніх гілок струсила сніг. Він упав на нижчі гілки, із них теж посипався сніг. Так він падав з гілки на гілку, поки захопив ціле дерево. А тоді лавиною гупнув додолу і засипав чоловіка та багаття. Там, де горів вогонь, тепер лежала купа свіжого, без ладу накиданого снігу.

Чоловікові стало страшно. Він ніби почув свій смертний вирок. Хвильку він ще сидів, утупивши очі в те місце, де щойно горів огонь. Тоді враз заспокоївся. Можливо, що старожитець із Сірчаного струмка все-таки мав слушність. Справді, якби з ним був ще хтось, то йому не загрожувала б небезпека. Супутник міг би розпалити багаття. Ну, а тепер йому самому доведеться знову братися до діла, і вже вдруге не можна схибити. Правда, якщо йому навіть пощастить, він напевне втратить кілька пальців на нозі. Вже й тепер ступні його відморожені, а ще ж мине деякий час, поки вогонь розгориться.

Так думав собі чоловік, проте не сидів склавши руки. Думаючи, він гарячково працював. Поклав нову підвалину на багаття, цього разу вже на відкритому місці, щоб жодне зрадницьке дерево не могло загасити його. Далі назбирав сухої трави та дрібного хмизу, нанесеного весняною повінню. Пальці його не ворушилися, і він збирав жменею. Через те навитягав багато непотрібного йому трухляччя та зеленого моху, однак іншої ради не було. Чоловік працював розважливо, набрав навіть оберемок великого гілля, щоб скористатися потім, як багаття розгориться. А собака весь час сидів і стежив за ним сумним поглядом, чекаючи, що чоловік здобуде вогонь, але вогню все не було.

Приготувавши паливо, чоловік поліз у кишеню по шматок березової кори. Він знав, що кора там, хоч не почував її пальцями, але чув, як вона шаруділа під рукою. Та схопити кору йому ніяк не щастило. І весь час його мучила думка, що з кожною миттю ноги все дужче й дужче мерзнуть. Ця думка лякала його, але він відганяв її і намагався бути спокійний. Він зубами натяг рукавиці й заходився вимахувати руками: бив ними, що мав сили, об боки, спочатку сидячи, а потім і стоячи. А собака весь час сидів на снігу, обгорнувши пухнастим вовчим хвостом передні лапи та нащуливши гострі вовчі вуха, і пильно стежив за чоловіком. І чоловік, що вимахував та бив руками, відчував заздрість, дивлячися на собаку, що не змерзла, маючи на собі природне хутро.

За якусь часину чоловік відчув у пальцях перші ознаки життя. Легеньке поколювання дедалі дужчало, аж поки перейшло в гострий, нестерпний біль, але чоловік зрадів йому. Він стягнув рукавицю з правої руки і витяг з кишені березову кору. Голі пальці відразу почали знову мерзнути. Тоді він дістав в’язку сірників. Але лютий мороз уже скував йому пальці. Силкуючися відділити один сірник від решти, чоловік упустив на сніг цілу в’язку. Він хотів підняти її, проте не міг. Змерзлі пальці не годні були ні відчути сірників, ні взяти. Він був дуже обережний. Відігнавши думку про відморожені ноги, ніс та щоки, зосередив усю увагу на сірниках. Він стежив за своїми руками, користуючися зором, а не дотиком, і коли побачив, що пальці були по обидва боки в’язки, стиснув їх, себто, хотів стиснути, але зв’язок з руками урвався, і пальці не корилися йому. Він натяг рукавицю на праву руку і почав завзято бити нею об стегно. Тоді обома руками схопив в’язку сірників разом зі снігом і кинув її на коліна. Та це не поліпшило справи. Він довго прихитрявся, поки пощастило схопити в’язку між долоні й піднести до рота. Крига затріщала, коли він через силу розтулив рота. Втягнувши спідню щелепу і вип’явши верхню губу, він схопив в’язку кубами, щоб витягти сірника. Йому пощастило дістати одного, і він упустив його на коліно. Але цього було мало. Він не міг підняти сірника. Тоді здогадався зробити інакше. Схопив сірника зубами і потер ним об ногу. Разів із двадцять тер він, поки пощастило його запалити. Коли сірник спалахнув, він підніс його до березової кори. Але сірка ударила в ніс, зайшла в легені, й чоловік закашлявся. Сірник упав на сніг і погас.

Старожитець із Сірчаного струмка мав слушність, подумав чоловік, коли його на мить узяла розпука,- не можна подорожувати самому без товариша, як надворі п’ятдесят градусів під нулем. Він знову почав бити руками, але йому не пощастило викликати в них ніякого відчуття. Нараз він стягнув рукавиці зубами і схопив усю в’язку проміж долоні. М’язи рук ще не заклякли, і, напружуючи їх, він міцно стиснув сірники. Тоді тернув в’язкою об ногу. Вона спалахнула: відразу запалилося сімдесят сірників. Вітру не було, щоб загасити їх. Голову чоловік одвернув убік, щоб не вдихнути їдкого диму, й підніс охоплену полум’ям в’язку до корп. І раптом відчув, що рука оживає. Почала смалитися шкіра. Рука горіла все глибше, і біль дедалі дужчав. Проте він терпів, незграбно намагаючися запалити кору, та йому не щастило, бо заважала його ж таки власна рука, що, смалячись, затуляла майже все полум’я.

Нарешті, коли несила вже була терпіти, він відсмикнув руки. Запалені сірники, зашкварчавши, впали на сніг, але березова кора запалилася. Чоловік почав підкладати в огонь суху траву та дрібненькі гілочки. Вибирати він не мав змоги, бо паливо довелося піднімати долонями. Шматочки трухлявого дерева та зеленого моху, що поприставали до хмизу, він сяк-так відкусував зубами. Він дбайливо, але незграбно пильнував огню. В огні було життя, і йому не можна дати загаснути. Чоловік тремтів, бо від поверхні тіла відлила кров, і через це рухи його ставали ще незграбніші. Великий шмат зеленого моху впав просто на маленький вогник. Він хотів відсунути його звідти тремтячими пальцями, та сягнув ними