Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

- Бунтує гро­ма­ду, бо­яри­не? Ні, се тобі неп­рав­ду ска­за­но. Вся гро­ма­да гнівна на те­бе за те, що ти прис­воюєш собі гро­мадський ліс і по­ло­ни­ну, не спи­тав­ши навіть гро­ма­ди, чи схо­че во­на на те прис­та­ти, чи ні.

- А так, ще пи­та­ти­ся ва­шої гро­ма­ди! Мені князь да­ру­вав той ліс і то­ту по­ло­ни­ну, і мені ні в ко­го більше доз­во­ля­ти­ся.

- Те самісіньке й го­во­рить гро­маді мій батько, бо­яри­не. Мій батько уцитькує гро­ма­ду і ра­дить підож­да­ти аж до гро­мадсько­го су­ду, на котрім те діло роз­бе­реться.

- Громадського су­ду! - скрик­нув Ту­гар Вовк.- То й я мав би ста­ва­ти пе­ред тим су­дом?

- Думаю, що й тобі са­мо­му се бу­де по­жа­да­не. Ти бу­деш міг усім до­ка­за­ти своє пра­во, вспо­коїти гро­ма­ду.

Тугар Вовк відвер­нув­ся. Во­ни йшли далі ви­во­зом, який зак­ру­чу­вав­ся на­се­ре­дині, щоб зро­би­ти до­ро­гу не так по­хил­ою і не так не­без­печ­ною. Мак­сим, ідучи по­за­ду, не зво­див очей із Ми­рос­ла­ви. Але йо­го ли­це не ясніло вже та­ким чис­тим щас­тям, як не­дов­го пе­ред тим. Чим чорніша хма­ра гніву й нев­до­во­лен­ня за­ля­га­ла на чолі її батька, тим ви­разніше по­чував Мак­сим, що між ним і Мирославою роз­вер­тається гли­бо­ка про­пасть. Притім він, ди­тя гір, не зна­ючи ве­ли­ко­го світу і ви­со­ких бо­ярських за­мислів, і не до­га­ду­вав­ся, яка ши­ро­ка і гли­бо­ка бу­ла та про­пасть на самім ділі.

Зійшли вже на до­ли­ну. Під во­до­па­дом тво­рив потік про­сторий, спокійний і чис­тий, мов сльоза, ста­вок. При йо­го бе­ре­гах сто­яли ве­ликі шап­ки пер­ло­вої ши­пу­чої піни; дно наїже­не бу­ло ве­ли­ки­ми й ма­ли­ми об­ло­ма­ми скал; прудкі, мов стріла, пстру­ги блис­ка­ли поміж камінням своїми пер­лово-жовтими, чер­во­но цят­ко­ва­ни­ми бо­ка­ми; в гли­бині за­то­ки долі кам’яною стіною ревів во­допад, мов жи­вий срібний стовп, гра­ючи до сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки.

- Що за пре­чу­до­ве місце,- аж скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва, вди­в­ля­ючи­ся в во­до­пад і на­ва­лені в гли­бині ди­ко пошарп­ані ска­ли, об­ве­дені зго­ри тем­но-зе­ле­ною га­бою смереково­го лісу.

- Це на­ша Ту­хольщи­на, наш рай! - ска­зав Мак­сим, обки­да­ючи оком до­ли­ну, і го­ри, і во­до­пад з та­ки­ми гор­до­ща­ми, з яки­ми ма­ло кот­рий цар об­зи­рає своє царст­во.

- Тілько мені ви зат­роюєте жит­тя в тім раю,- ска­зав гнів­но Ту­гар Вовк.

Ніхто не відзи­вав­ся на ті сло­ва; всі троє йшли мовч­ки дальше. Ось уже до­хо­ди­ли до се­ла, що роз­ки­ну­ло­ся гу­с­ти­м­и ку­па­ми по­ряд­них, дра­ни­ця­ми кри­тих хат, гус­то об­сад­же­не ря­би­ною, вер­ба­ми та роз­ло­ги­ми гру­ша­ми. На­род ро­бив у по­лі; тільки старі діди, по­важні, си­во­бо­роді, по­ход­жа­ли ко­ло хат, то де­що те­шу­чи, то пле­ту­чи сіті на звіра та на ри­бу, то роз­мов­ля­ючи про гро­мадські діла. Мак­сим кла­няв­ся їм і вітав їх го­лос­но, при­яз­но; далі й Ми­рос­ла­ва по­ча­ла віта­ти ста­рих ту­хольців, що сто­яли на до­розі; ті­льки Ту­гар Вовк ішов по­ну­рий та німий, навіть пог­ля­ну­ти не хотів на тих смердів, що сміли суп­ро­тив­ля­ти­ся волі йо­го кня­зя.

Аж ось на­се­ред се­ла з ни­ми постріча­ла­ся див­на ком­панія. Три старці, уб­рані по-праз­нич­но­му, нес­ли до­ро­гою на ви­сокій гар­но то­ченій і оздібно сріблом око­ваній дрю­чині ве­ли­кий, та­кож сріблом око­ва­ний лан­цюг, вироб­ле­ни­й суцільно з од­ної шту­ки де­ре­ва в виді перстен­я, не­роз­рив­но­го і замк­ну­то­го в собі. Понад тим лан­цю­гом повіва­ла чер­во­на кар­ма­зи­но­ва, срі­блом ви­ши­ва­на хо­ру­гов. Три старці йшли повільно. Пе­ред кож­дим дво­ри­щем во­ни зу­пи­ня­ли­ся і вик­ли­ка­ли го­лосно ха­зяїв по ім’ю, а ко­ли той або хто-будь із жильців дво­ри­ща явив­ся, во­ни го­во­ри­ли:

- Завтра на ко­пу! - і йшли дальше.

- Се що за ди­вог­лядія? - спи­тав Ту­гар Вовк, ко­ли старці по­ча­ли наб­ли­жа­ти­ся до них.

- Хіба ж ти не ви­дав ще та­ко­го? - спи­тав йо­го зди­во­ва­ний Мак­сим.

- Не ви­дав. У нас ко­ло Га­ли­ча не­ма та­ко­го зви­чаю.

- На ко­пу скли­ка­ють, на ра­ду гро­мадську,- ска­зав Мак­сим.

- Я га­дав, що по­пи з ко­рог­вою,- по­чав насміха­ти­ся Ту­гар.- У нас ко­ли скли­ка­ють на ко­пу, то скли­ка­ють по­ти­ху, пе­ре­д­аючи з ха­ти до ха­ти коп­не зна­ме­но.

- У нас коп­не зна­ме­но об­но­ситься по се­лу от­си­ми за­кли­ч­никами; во­ни по­винні кож­до­го гро­ма­дя­ни­на по ім’ю зак­ли­ка­ти на ко­пу. І те­бе зак­ли­чуть, бо­яри­не.

- Нехай собі кли­чуть, я не прий­ду! Нічо­го ме­не не обхо­дить ва­ша ко­па. Я тут із кня­жої волі і мо­жу сам зби­ра­ти ко­пу, ко­ли бу­ду вва­жа­ти се потрібним.

- Ти - сам… зби­ра­ти ко­пу? - спи­тав за­чу­до­ва­ний Мак­сим.- Без на­ших зак­лич­ників? Без на­шо­го зна­ме­на?

- У ме­не свої зак­лич­ни­ки і своє зна­ме­но.

- Але ж на твою ко­пу ніхто з на­ших гро­ма­дян не піде. А на­ша ко­па як осу­дить, так у нашій гро­маді й бу­де.

- Побачимо! - ска­зав гнівно й упер­то Ту­гар Вовк.

В ту са­му по­ру наб­ли­зи­ли­ся наші пішо­хо­ди до зак­лич­ників. По­ба­ч­ивши бо­яри­на, зак­лич­ни­ки пос­та­ви­ли зна­ме­но, а один із них відізвав­ся:

- Боярине Ту­га­ре Вов­че!

- Ось я,- відповів бо­ярин по­ну­ро.

- Завтра на ко­пу!

- Чого?

Але зак­лич­ни­ки на се не відповіли нічо­го і пішли да­ль­ше.

- Не їх діло, бо­яри­не, го­во­ри­ти чо­го,- по­яс­нив Мак­сим, ста­ра­ючись якмо­га вти­хо­ми­ри­ти нехіть бо­яри­на до ту­хо­льської гро­мадської ра­ди. По довшій мов­чанці, під час кот­рої во­ни все йшли се­лом, Мак­сим знов за­чав го­во­ри­ти:

- Боярине, поз­воль мені, не­досвідно­му, мо­ло­до­му, ска­за­т­и тобі сло­во.

- Говори! - ска­зав бо­ярин.

- Прийди завт­ра на ко­пу!

- І підда­ти­ся ва­шо­му хо­лопсько­му су­дові?

- Що ж, бо­яри­не, ту­хольська гро­ма­да су­дить по спра­ве­дли­вості, а спра­вед­ли­во­му су­дові хіба стид підда­ти­ся?

- Таточку! - вміша­ла­ся й Ми­рос­ла­ва до тої роз­мо­ви.- Зро­би так, як ка­же Мак­сим. Він доб­ре ка­же! Він уря­ту­вав моє жит­тя,- він же ж не хотів би тобі зле ра­ди­ти; він знає доб­ре ту­тешні зви­чаї.

Тугар Вовк зне­хо­тя всміхнув­ся на ту прав­ди­во жіно­чу ло­гіку, але чо­ло йо­го швид­ко знов на­мор­щи­ло­ся.

- І вже ти про­тур­ка­ла мені уші тим Мак­си­мом! - ска­зав він.- Ну, уря­ту­вав тобі житє, я і вдяч­ний йо­му за те і, ко­ли хо­чеш, дам йо­му па­ру волів. Але тут знов о інші річі йде, до яких не слід міша­ти­ся ні тобі, ні Максим­ові.

- Ні, бо­яри­не,- відмо­вив