Читати книгу - "Дурниця, Мирний"

- Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? - пита Пищимуха.

- А що ж, на неї дивитись?

- Хай буде по-вашому! - відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.

Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.

- І за віщо його арештували? - вголос вимовив я. - Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.

- Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, - доводить Пищимуха. - Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув... - земський довів - та до справника, а справник - становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то - по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ - звісно, як народ: темний - раз, заляканий - два... Хай йому, - каже, - отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, - пучкою взяти, а їх - і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, - повідав Пищимуха.

- З лівих ніхто не вскочив? - спитався я.

- Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є - чисте чоло, одвіювати не треба, - хвалиться Пищимуха.

- Се погано, - шкодую я.

- Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?

- Хіба ви не читали? - кажу. - Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...

- Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували? - злюче увернув Пищимуха.

- Як вони її набували, то, - кажу, - інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі - кріпакам наділені.

- Так то ж які землі? - перебив мене Пищимуха. - Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.

- Може, воно й так, - відказую. - А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.

- Сенат! Сенат! - хитаючи головою, замовив Пищимуха. - Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?

Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій - чималий горщик сметани.

У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.

- Немає на світі кращого наїдку, як вареники! - каже він, набираючи вдруге. - Та ще як їх гарна чепуруха зготує! - додав, скоса поглядаючи на Параску.

Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.

- А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ! - повернувся він до неї.

- Чого мені дослухатися? - з посміхом відказала Параска. - Хіба то я вареники тулила?

- А хто ж? - попитався Пищимуха.

- То наш кучер - Омелько! - випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.

Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.

- Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав! - нешвидко промовив він. - Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався? - попитався далі в мене.

- Та не вірте, - заспокоюю його. - Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.

- Ні, не буду їсти! - рішуче відказав Пищимуха.

- Чому?

- Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.

- Як же ви впевнитесь? - питаю.

- Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.

Нічого було робити - довелося кликати Параску.

- Показуй руки сюди! - повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.

- Навіщо! Хіба я вкрала що? - наче образившись, каже Параска.

- Показуй! - гука Пищимуха.

- Ну, нате! - усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.

- Переверни догори! - наказав Пищимуха.

Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:

- Ну, іди собі!

Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.

- Справді, збрехала, бісова! - промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.

- По чому ж ви довідались? - питаю його.

- А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!

- Та ви, - дивуюсь йому, - усяку всячину знаєте.

- Від мене ніщо не вкриється! - відказує він. - Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося... От хоч би, примірно, про вашого приятеля - пана станового. Казав Василенкові: «Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі». - А що він, -