Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Поруш у ньому ланку — і він розсиплеться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу, адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть думка не існує сама від себе, вона з'єднується з іншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш".

"Ми, люди, вельми подібні одне до одного. Врешті, чи не в цій подібності — причина нашої роз'єднаності?"

"Це все правильно, — сказав я, — але коли пройду через життя з добром у серці тільки сам? Коли на моє добро ніхто не відгукнеться? Коли стану через те диваком у світі, чи не плюватимуть мені услід?"

"Це гординя заговорила в тобі", — сказав той, інший, голос…

Дивився крізь приплющені повіки на вікно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гілля; мені здалося, що там, за вікном, хвилюється зелене море. Воно затопило цілий світ, і хата, в якій опинився силою долі, — химерний, ненадійний корабель у світі. Він пливе без вітрил і напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподівається на тиху й мирну гавань. Кожен сподівається, що його там чекає з розкритими обіймами рідний отець.

РОЗДІЛ XII,

в якому Турчиновський оповідає про покарання його здирців

Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в колодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.

Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак, не вони відвели погляд, а я.

Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спосіб. Глянув у куток, де сидів Страх, — він розглядав вуса й підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і прошепотів:

— А зирни-но в той куток!

Той зирнув і здивовано втупився в мене:

— Ну і що?

— Не бачиш? — зло прошепотів я, сам дивуючись на власну зловтіху. — Ще побачиш!

Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося, що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я відступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх. За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний кухоль.

Ішов суд.

— Чи правду оповів цей чоловік? — спитав сотник, киваючи у мій бік.

— Все брехня, пане сотнику, — засовався перший розбійник, Іван. — Це він погрожував четвертувати нас і напхати нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно сидів Страх.

— А що скаже твій товариш? — спитав сотник. Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крутнув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.

— Не забувай, — мовив сотник, — коли не признаєшся по добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.

— Той псюх сказав правду, — сказав Семен тихо. Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.

— А тобі що, приятелю? — спитав він. — Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?

Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.

— Панове судді, — сказав я. — Цей чоловік покаявся, і я хочу забрати назад своє оскарження.

Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало бліде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж рукою захистився.

— Відійди, гаде! — верескнув він. — Заберіть його, бо задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопілий.

— Але стривай, Семене, — пробелькотів я. — Я ж хочу звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..

— Не підходь, чумнику, — загрозливо процідив перший розбійник, Іван, — не підходь, бо горе тобі буде!

— То ти й справді знімаєш своє звинувачення? — запитав нетерпляче сотник. — Отямся, хлопче!

Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти мене горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них можна було прочитати — ненависть. Я мимовільно відступив і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.

— Один вину свою визнав, — сказав сотник. — А ти, другий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.

— Визнаю свою вину також, — сказав він, кривлячи вуста.

Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутилися і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.

Мені було невимовне тяжко слухати ті зойки, і я вже щиро вболівав за своїх мучителів, навіть просив сотника змилуватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили сповна.

— Як собі бажаєш, — сказав не зовсім вдоволено сотник. — Зрештою, ти їх оскаржив і через тебе ця їм торі ура. Дивися тільки, щоб не жалкував через своє добре серце.

Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводилися, постогнуючи, і розтирали закляклі від поворозів руки.

— Виведіть їх до границі, — сказав сотник, — хай ідуть за річку до ляхів!

їх повели, пізніше я дізнався, що їх били й по дорозі, потім обідрали й вигнали за межі Гетьманщини. А ще передали мені козаки, що мої здирці й грабіжники дуже лаяли мене й погрожували при нагоді злупити з мене шкіру, бо це я, мовляв, призвідця всього лихого і що я гірше за люципера. Такі слова непомірне вразили мене, як грім з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них заступився і не дав збавити їм здоров'я під батогами…

Я задумався. Минуло чимало часу відтоді, як пустивсь у мандрівку, але не знайшов іще того, чого шукав: межі між добрим та лихим. Більше того, чим далі заходив, тим важче ставало визначати: а що воно, те добро? І чи існує? Чи не чиню я якогось мимовільного переступу, який потім мені тяжко віддасться.

Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами, а коли звів голову, побачив — стою проти хати, в якій поселився.

У цю хвилю мені таки хотілося самоти, тож я зайшов усередину, а що в хаті не було нікого, вкляк перед образами. Бачив перед собою потемніле обличчя Миколая, дивився той на мене пильно й суворо, але не міг нічого відповісти на мої сумніви. Не міг пояснити, що воно таке, справдешнє добро, і чи губиться воно, а чи невидимо множиться. Не навчив мене, як подолати зло в собі, і від того страшно мені стало — ні в кого було поради попитати.

Вечоріло, і я вирішив прогулятися на самоті й подивитися на захід сонця. Село топилось у глибокій долині, зусібіч його оточували горби, і сонце лягло на один із них. Мені здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу жінка. Сонце сіло на вершок і стало за голову тій дивній істоті. Це було величне, зворушливе видовище. Розкидалися навсібіч гострі жовті списи, вони видалися мені золотим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотоголова, зеленотіла жінка і мала сліпучу, золоту всмішку. Прочинила раптом безмежно голубі очі й подивилася на мене, малого й нікчемного, котрий завмер у її ногах. Навколо хиталося блакитне маєво неба, біля золотої голови стояло кілька думок-хмар — прозорі, легкі й несміливі. Всі звуки раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У неймовірній чистоті літнього вечора почав сплітатися над землею прозорий дим. Жінка дихала на повні груди, і я намагався дихати так само. Намагався не пропустити ані хвилини з цього чудовного одкровення, бо щось мало мені в ту хвилю провіститися. Щось конче потрібне, те, заради чого покинув я батьківську стріху. Зараз воно станеться, подумав я, ця жінка розтулить вуста і скаже, як жити й куди мандрувати далі. Я напружився неймовірно, але тиша навколо не порушилася. Щось відбувалось у повітрі, але не зі мною воно було зв'язане. На хвилю відвів я очі від золотоголового горба: синій дим покривав долину найкоштовнішою тканкою. Синій дим плавав у мене в ногах, і я почав наповнюватися його ясним сутінком. Сльози вибилися мені на очі: неймовірно малим і кволим себе відчував. Схаменувся, що забув про ту золоту голову на горбі, адже чекав, що вона до мене промовить. Здригнувся раптом — що воно? Голови на горбі не було, виглядав з-за хмари тільки вузький серпик. Од того розлилася раптом пожежа на ціле небо, і я побачив у ньому загадковий, вигадливий світ. Уздрів кілька блакитних доріг і кілька білостінних палаців — казкові міста виставляли сліпучо-червоні стіни і якихось вершників, котрі мчали до тих міст. У повітрі миготіли темні крапки, було їх так багато, що в очах мерехтіло. Але то летіли кудись ворони. Безліч ворон, що зібрались у зграї і навіщось покидали цей край.

РОЗДІЛ XIII,

у якому Турчиновський оповідає, як його навідала смерть

Я урву на хвилю оповідь про свої колишні мандри й пригоди, бо ночами мені стає важче писати: болять очі, а вдень робити це неподобне — не хочу, щоб про моє писання відали навіть родичі. Отож тримаю його в таємниці, хоч це чинити нелегко. Паньматка моя помітила, що зі мною "щось негаразд", і стала, як достойна жінка, упадати коло мене. Але таке надмірне турбування почало мене вже й гнітити — я тепер, як води і їжі, потребував самотності. Оці розмисли, що їх тобі тут викладаю, люб'язний читальнику, стали для мене такою ж необхідністю, як ото дихати. Може, я й справді трохи звар'ятував, хто зна, а може, це кінець мій надходить і стукає мені до вікна сухокоста?

Оповім, чому так думаю. Була, здається, північ, я саме відклав своє писання, коли раптом прочинилися од вітру двері. Вдарились об стіну, і в хату вступив морок. Кімната моя, любий читальнику, добре була освітлена свічками, але коли розхилилися таким робом двері, в ній посутеніло. Тільки стіл освітлювався, як раніше, решта помешкання губилася в безпросвітній темряві — я не бачив навіть супротилежної стіни. Відтак опинивсь у невеликому світляному колі, роззирнувся, але не побачив біля себе нічого, окрім столу, паперу й атраменту.