Читати книгу - "Птахи з невидимого острова, Шевчук Валерій"

Тут у нього товаришів не було, може, тому, й біль спалахував, наче вітер.

Вітер справді народжувався в глибині степу — в бійницю продувало міцним, сухим продувом. Від цього ворушилася одежа, тріпотіли фалди дівочих суконь, хиталася князева борода й тонка шата пані Павучихи. Вбрання її було настільки тонке, що здавалося, під ним нема тіла, тільки тінь якась ледве означна, з якої виростала голівка із золотими оченятами. Розенрох все ще сидів незрушний, чоловік-пень чи, може, гриб; у нього на порепаній корі, наче два слимаки, — очі; очі ці не зовсім спокійні — горять, світяться, міняться; в них не одна думка, а через це вони незбагненно оживлені. Так, попри все, це були молоді очі, і тим дивніше вони виглядали на тлі кори, серед важких складок ящурячої шкіри.

— Ми полагодили два вітрила, — розповідав Олізар. — і мали вітер по собі. Весело пливли сім днів, було нам що їсти й пити, ми співали й танцювали…

На тій палубі, тільки-но облитій кров’ю, їх — як мурашви. Дув сприятливий вітер, вони знайшли дудки, бандору і кілька свирілей. Сурмили в ті дудки й свирілі; Неїжмак торгав струни бандори, і вона звучала зовсім так, як лютня. Тоді вони, сини землі української, заспівали, як співали ще невільниками. Спів гримів, і подивлялися йому невольники інших народів; і тоді ж таки Неїжмак почав складати ляментну пісню; і називав він Івана в тій думі Самійлом, бо таке було в Івана друге його ім’я; голосно дзвонили струни бандори, голосно й вільно звучав голос Неїжмака; вибите було денце ще в однієї бочки, й вони пили, мочачи вуса, доки не почав хитатися під ногами чардак; били й били підборами, вигецували під завивання дудок та пищалей і під срібний дзвін струн. Кожен танцював свого танця: греки — грецького, венеційці — венецького, а русини гатили гопака. Літала одежа й шапки, стогнав чардак, а над усім плакав і сміявся голос Неїжмака — він співав пісню про їхнє торжество…

Розенрохові очі розгорялися все більше, вітер настирливіше натискав на стіни, завивав десь далеко вгорі, а може, співав; дівчата тулилися одна до одної, дивилися незмигно на Олізара, а йому захотілося раптом скочити, струснути з себе тягар ланцюгів і затанцювати перед цими здивованими очима. Відчув, що п’яніє, що вітер не тільки остуджує йому лице, а наливається в нього, як старе вино; приносить із собою свіжий і сильний дух степу, бо він і є вітром степу, молодим, п’янким та веселим. Несе в собі запахи: зела й нагрітого сонцем неба, теплої землі й швидких чи й повільних пташок у високості. Олізар вбирав його в груди з тремтливим, пожадливим поспіхом, напивався й напитися не міг, і, певне, під цю хвилю щось з ним приключилося, бо князь зупинив на ньому важкі очі та й решта дивилися трохи ошелешено.

— Гей! — загримів раптом ланцюгами Олізар. Звівся й таки вдарив ногою об поміст.

Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс полиновий трунок, цей трунок п’янив його, Олізар бив підборами й гримів залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і заспіваної невгамовним запорожцем. Очі Олізарові палали, він перестав помічати, що тут, біля нього, — ці дивні істоти; він не бачив жаху на вустах у пані Павучихи, неспокою в князевому погляді й захоплення в очах дівочих. Розенрох дивився на нього золотими ґудзиками очей і тремтів, як у лихоманці. Буравив його тими золотими живчиками, наче хотів пролізти в нього, але Олізарові підійшла під груди солона хвиля. Бив підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний шовк, воля, і не помітив він, що у кутку, де сидить отой гриб зчерватілий, отой пень спорохнявілий, де потріскана століттями кора — ящуряча шкіра, гей там, де такий безнадійний прах та мертвота, заплакали раптом два молоді запалені ока, і сльози почали змивати з них накип століть, як змиває пісок весняна вода.

Олізар знесилено впав на сидіння, й на кивок князя до нього підійшов один з вартівників і відімкнув йому заліза.

— Ви мене відпускаєте? — стрепенувся Олізар.

— Час обіду, пане! — сказала пані Павучиха, тримаючи на вустах тонку усмішечку.

— У нашому гурті, — проголосив князь, — ваше місце буде після пана Розенроха, перед дівчатами.

Він шумно звівся з лави, а за ним устала й решта.

Князь пішов, за ним ступила пані Павучиха, за нею — Розенрох, по тому Олізар і всі четверо дівчат, ззаду прилучилися вартівники, і вони злагоджено рушили у стодолу для тортур, перетнули її, повпускавши голови, — нікому не хотілося дивитися на стіну з катівським знаряддям. Тільки Розенрох здригнувся, коли вони проходили повз драбину для розтягування, зирнув на неї, і в його очах спалахнув несусвітний переляк.

Вітер вдарив їм в обличчя, коли вийшли надвір, і всі позгиналися; на вежі так само завмерло двоє вартівників: один дивився в степ, а другий — всередину замку; процесія поволі перетинала величезне подвір’я: долали вітер, що наче знамірився відірвати їх від землі й понести у степ, як несе пір’я й куряву.

Неприродно блідий слуга з неживим лицем відчинив перед ними двері, і вони пройшли через сіни до дверей їдальні. Слуга підбіг відчинити й ці двері; тут уже метушилася служба, виморена й дивно вихудла: зносили до столу страви.

Розходилися на свої місця, неквапно й ритмічно, наче колисала усіх одна й та ж музика. Ця музика колисала й Олізара, і він не мав сили їй опиратися — ставало йому солодко й затишно. Оця погодженість, оцей ритм, яким жили під цю хвилю всі, напрочуд заспокоювали його. Князь уже сидів на своєму місці, звів гордо голову й чекав, щоб усі так само урочисто позавмирали. Тоді його рука взялася за ложку, і всі вони також узялися за ложки, тільки Розенрох загаявся. Страва була чудова, вони їли неквапно, але з насолодою, вже не загаювався Розенрох, а й собі смакував; зрештою, Олізар не зміг розібрати, що це він їсть. А коли пили вино, вино мало смак дозрілих суниць, пахло травами, а трохи й полином. Гасав за вікнами вітер і бився в оболони, оболони стогнали, наче живі, а слуги позавмирали по кутках, як безсловесні тіні. Грала й грала музика, хоч музикантів не було; здається, ця музика народжувалася в нутрі кожного, а що була однакова, однаково колисала їх і наливала у серця втіхи, спокою та меду — навіть вітер був безсилий порушити цю благоту, такого в світі звичайному Олізарові відчувати не доводилося.

— Пливучи отак вільно, — оповідав його голос, — ми зустріли одну фелюку. В ній було семеро турків. Вони побачили турецьку галеру й далися, щоб ми заманули їх на поклад, — так вони втрапили в неволю. Отож ми мали вже своїх невільників і посадили їх за весла. Але веслярів бракувало, тому по черзі сідали за весла і всі ми. Були розкуті, а тому старалися якомога — не потрібно нам було ані наглядача, ні бича.

Князь звів обличчя від миски — зацікавився.

— І розкутий, кажете, ви гребли старанніше?

— Атож! Бо вільна праця завше солодша невільної. Князь зирнув на вартівника, котрий мав відковувати й заковувати Олізара.

— Віднині пана Носиловича, — наказав він коротко й шорстко, — більше не заковувати. Ми не знали, — сказав він вибачливо, — що веслярі можуть бути й незакуті.

— Еге! — вигукнув Олізар. — Ми були запопадливіші від невільників. Це вже для турків поставлено одного грека з бичем, нас підганяти нічого було. Хотіли дістатися до Урвіетанського порту, щоб потім навідати святі римські місця, а нашу чудову галеру віддати в подарунок папі Урбану Восьмому. Але на нас напала восьмого дня сильнюща буря…

Він прислухався до шуму вітру за вікном: здалося йому, що все це недаремно так накладається одне на одне. Великі хвилі били на галеру, одне за одним ламалися весла, вони вкладали запасні, але скоро ламалися й ті. Тоді вони зняли з весел невільників, а сіли за них самі, бо тут треба було не тільки сильних рук. Наче велетенські гори обвалювалися на нещасне судно; зламалася штаба, каторгою кидало, як шкарлупиною, і вони, хоч і звичні до морських бур та нестатків, відчули в душі велику гіркоту.

— Загинути вільними, панове, — сказав Олізар, і очі його запалали, — це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю — це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з’їжу.

Вітер бив, і скавчав, і бився грудьми в оболони. Вже пообідали, але всі сиділи незрушно за столом. Тільки вартівники встали й подалися геть, натомість прийшли ті, котрі стояли на вежі. Знову зарухалися й забігали, як тіні, слуги; заворушився на своєму місці Розенрох і почав терти собі чоло, начебто сильно боліла йому голова.

— Надходить осінь, — сумно сказав він. — Коли налітає такий вітер, це значить — надходить осінь.

— А восени, пане Розенроху, ви хворієте, — сказала турботливо пані Павучиха. — Чи не приготувати вам настій, пане?

Розенрох похитав головою. Він тер і тер чоло.

— Я все-таки приготую вам настій. Тільки не виливайте його, а пийте.

— Осінь віє смутними вітрами, — сказав Розенрох. — В такі вітри небувало ростуть гриби й трухлявіють пні. В такі вітри опадає кора з висохлого дерева.

— З цієї кори, грибів та пнів, наструганих тоненько, я й приготую вам, пане Розенроху, настій! — твердо сказала пані Павучиха.

13

Починали скрадатися сутінки, стріблисто-сині, немов бузок десь квітнув, хоч і заходило на осінь. Про це вже співали цвіркуни, наче сточували своїми писками сухий пісок. Він думав, що там, за стінами, осінній степ, пожухла тирса і водять у ній дорослі виводки дрохви й перепели. Чув сухий шум, ніби море хвилювало навдокіл, то й було море — безконечний розлив трави. Йому захотілося осідлати коня, вдихнути терпкого запаху кінського поту й погнати його, аж доки не впадуть обоє у сплетену сітку тирси.

Олізар думав цю свою першу думку про смерть, і вторували йому цвіркуни. Адже обточений гладко пісок — це теж думка про смерть. Сумирно й тихо було в нього на душі: бачив у своїй уяві збиту копитами дорогу, і візія тієї дороги стала третьою його думкою про смерть.

Вони покриються з тим конем травою, і лише так зможуть утекти від цих невгамовних точильників піску.