Читати книгу - "Початок жаху, Шевчук Валерій"

Більше я сьогодні тексту написати не зміг, бо після своєї неймовірної пригоди не мав сили, а був охлялий, умучений, руки й ноги мене погано слухалися, голова йшла обертом, а в очах стояла мла навіть тоді, коли туман розійшовся. Єдине іще, на що я спромігся, — пропалити собі в печі, сходивши надвір до тертичників та рамників і набравши собі трісок та обрізків. Вогонь загорівсь у моїй печі відразу, і якось дивно він палав: гудливо, несамовито, сердито. Я лежав на ложі своєму, від якого відходив гострий і неприємний дух, і, дивлячись на вогонь, уряди-годи поринав у забуття, аж доки не дійшов сяк-так тями. Тільки тоді зміг сісти за писання й малювання і не скажу, що роботу зробив якнайліпше.

Але ігумен моєю працею був задоволений.

— Не помилився, — мовив він, — майстер краснописання ти знаменитий. Працюй на славу Божу, і він тобі допоможе.

Хлопець приніс нам чаю, не з буквиці[14], а справжнього, з додачею духмяного різнотрав’я, та й цукру-канару, — пили ми його із полив’яних гарних кухликів.

— Сьогодні думав над тим, що повів мені вчора. Гадаю, що мислиш розумно, але не безгрішно. Гріх не завжди, отче Михайле, чиниться діями нашими, а більше помислами. Інколи я міркую: чи не є гріхом пізнавати Божі тайни буття нашого і чи наше це діло? Наша мета — жити праведно, а Боже — судити доброчинність нашу, бо часом те, що доброчинним звемо, здається нам таким, а не є ним насправді. Через те в твоїх речах одне стурбувало: це те, коли сказав: жити без зла чи без диявола — не жити, а йти у смерть. Согрішив ти, так думаючи, бо в Божий промисел своїм малим розумом втручаєшся, а розум людський, навіть найбільший, ниций є.

Мені захотілося, як це радив святий Дмитро Туптало, нічого не ховаючи, оповісти отцеві Іларіону, мудрому і прихильному до мене чоловікові, що зі мною сьогодні сподіялося, але не міг розтулити рота — надто спокійний і задоволений із себе чоловік сидів переді мною, надто смакував він чай із канаром і надто очевидні речі говорив. Отож замість того, щоб щиросердно все оповісти й попросити розради, мій язик раптом заговорив словами отого нечистого, що мене навідав:

— І все-таки деякі думки мене турбують, бо не знаходжу я їм доброго розрішення. Чи ж сатана в цьому світі живе й діє поза волею Божою? Коли вважатимемо, що так, чи не почнемо гадати про Всевишнього погано, адже поза його волею не може нічого існувати. І чи не може він подолати сатану одним нігтем, коли йому не служить в ім’я покаяння нашого. А коли Богу служить і у волі його, чи ж нам неважити його, проклинати й гидити.

— Знання та людського розуму віра не потребує, — суворіше сказав отець Іларіон, — а діла Господні не можна збагнути розумовими розмислами. Вони вищі ума нашого, і гріх нам незбагненне розуміти чи навіть пробувати зрозуміти. Адже святий Павло сказав, що у глупоті може бути закладено більше розуму, ніж у видимому розумі, бо освячена Богом глупота вища неосвяченого ним розуму. Існують думки, котрі не виходять поза межі незбагненного, і їх треба плекати, а ті, що за такі межі виходять, — це вже і є грішні помисли. Зрозумій це і заспокойся, інакше мисельна біда тебе чекає.

Він замовк, дивлячись на підлогу, ніби роздумував, чи все мені сказав та й чи правильно, а тоді звів голову й усміхнувся приязно:

— Розкажи ліпше про своє життя. Отже, ти одружився…

І я почав розповідати. Може, не так, як радив Дмитро Туптало, тобто без найменшого утаєння, але цілком щиро. Правда про мене й життя моє й справді мала, і нічого особливо цікавого в моїй історії, може, й немає, власне, не було до певного часу. Отже, я одружився з жінкою, яка пішла за мене тільки тому, щоб зберегти своє попівське становище і не зубожіти, а інакшої пари, як я, доля їй, бідасі, не судила. Окрім того, був я гарний із себе, і це також її привабило. Я ж, одружуючись із нею, мав резони інші: хотів дістати дах над головою, не жити поза світом.

— Але є один цікавий закон, ваша превелебносте. Життя поза світом — це оминання болячок його і не переймання ними. Жити поза світом — це не зіштовхувати з іншими людьми свого інтересу, отже, не викликати їхньої ненависті супроти себе. Бо жити поміж людей і бути вільним від болячок світових не можна. Раз ти у світі є, хтось почне тебе ненавидіти і комусь обов’язково станеш на заваді — отак і починає творитися зло, ваша велебносте, хай навіть і мимовільне. Коли сильний у світі, зло твоє падає на інших, а коли слабкий, зло інших падає на тебе. Отут і є початок жаху, про який я кажу.

І я розповів отцю Іларіону, що першої ночі я не зміг виконати свого подружнього обов’язку, так само і в другу ніч, і в усі інші. І вона почала зневажати мене, а тоді й допікати — ми почали жити обіч як чужі люди. Вимагала в мене грошей, які мали йти на господарство, одежу, дім, а мені гроші були не потрібні, і я ніколи не встановлював цін на треби, а брав тільки те, що люди давали як милостиню, а в кого не було грошей, то не брав плати зовсім. Одні мене за це поважали, а інші зневажали, ставлячи мене за дурня, отож дехто не платив мені, хоч і міг. Це гнівило мою жінку, вона кричала на мене й казала, що не бажає жити жебрачкою, а хоче жити як належить і як живуть усі попаді. Не воліє світити голим тілом та сидіти впроголодь, хоч я на таке згоджувався, бо звик жити саме так. Тоді вона почала ставити плату за треби сама і збирала її із козаків та селян. Спершу брала таку, як належить за розписом та домóвою, але людина, якій чогось не досить, ніколи не буває задоволена. Тож почала потай брати за треби грошей більше, ніж належало. Коли я згоджувався ховати, хрестити й женити бідних без грошей, вона потім приходила до них із галасом і ті гроші в них видирала.

— Оце і є мій перший гріх, ваша велебносте, і пояснення, чому я брав за вінчання, й поминування, і хрестини більше, як треба.

Отак ми й жили, я живився із нивки, яку сам обробляв, і з подаяння найменшого, вона жила із того, що виривала з людей, тож нас люди почали ненавидіти: і її, і мене. Думав уже покинути її й піти у монастир, але тоді мав принести зло їй. Тобто викрити її перед духовною владою, а коли б мені дозволили розійтися із нею й піти в монастир чи жити, як жив раніше, — це значило б, що я кинув її напризволяще, а вона сирота й інакше годуватися як із попівства не вміє. Та й чи винувата вона, що я не зміг виконувати подружнього обов’язку та не міг утримати її, щоб вона жила у світі як годиться, адже я жити як годиться не вмів і не міг. Саме тому вважаю, що грішна не вона, а я, коли так, то й покуту приймаю справедливо, хоч і безвинно.

Отець ігумен уже чаєм не смакував. Дивився на мене неймовірно і мовчав. Я ж сидів понурено й роздивлявся свої старі, майже розбиті чоботи, на які було одягнено заліза.

— Так, превелебний отче, я почав жити у злі, а це значить — із дияволом. Можливо, в такий спосіб, як ви сказали, диявол і хотів мене опанувати. І він почав мною опановувати, бо мого розуму бракувало, як боротись із ним.

— А що в тебе сталося з панею сотниковою?

— І тут правда така ж мала, як і вина моя. Але розповім вам, коли дозволите, про це іншого разу — сьогодні неміч мене посіла. Дозволите піти, ваша превелебносте?

— Іди, — сказав отець ігумен. — Правда твоя, може, й справді мала, а щодо вини, то й не знаю. Вина твоя, може, більша, ніж собі думаєш.

— Це і мені приходило на думку, — сказав я, блідо всміхаючись. — Може, й справді, вина моя немала, бо великі гризоти по собі принесла. Я ж хочу, превелебний отче, покаятися, бо покаятися — це навчитися жити у світі і якось у ньому крутитися. Інакше в ньому не втриматися.

— Воістину, — сказав отець Іларіон і перехрестив мене. Я смиренно поцілував йому руку.

Розділ восьмий

А монастир будувався. Наступного дня, коли я вийшов перепочити після писання, — мені зоболіли очі, бо світла в келії не вистачало, сьогоднішній день був понурий, — побачив у будівництві виразні зміни: теслі почали будувати із свіжих соснових дощок, що їх нарізали тертичники, комору; була осінь, мурарі з початком морозів мали перервати мурарську роботу, отже, все треба було поховати на зиму: дошки, інструмент, колоди, а в монастирі були комори хіба на бляху та цеглу. В церкві вивершено стіни по вікна і почали викладати підвіконня. Привезли вапно на возах, і рейцарі копали нову яму для гашення, бо з двох інших вапно не було вибрано. Яму викопали вже на півметра, земля тут гостро пахла. За вчорашній день та ніч дерева поскидали багато листя, воно було вогке, ясно жовте і також пахло. Я йшов із торбою, щоб набрати обрізків для печі, й зупинився біля будівників комори. Одні нарізали дошки пилками, інші ставили стовпи, збиваючи їх скабами. Я сказав: "Боже поможи!" — але на мене ніхто не звернув уваги. Однак я звик до такого до себе ставлення — люди часто мене не помічали, аж я часом по-безглуздому думав: "А може, мене й справді нема?" Адже в цьому світі нічого не значив та й загалом був ніби ні для чого; отож коли б зник із цього монастиря, то на те звернули б увагу хіба ті, хто мав мене стерегти. Вони відписали б у консисторію, що такий і такий зник, — та й по всьому. Тертичники продовжували пиляти колоди, сьогодні пиляли липові, очевидно, на потребу сницареві та маляреві для ікон. Неподалік сиділо на ослінцях двоє мірочників, очі яких були затулені окулярами, і били зубилами об камінь, от тих штучних очей обличчя їхні були страшні, а ще від того, що були покриті сірим кам’яним пилом — камінь тесався на олтар. Де-не-де проглядали постаті ченців, вони на мене не звертали уваги також — кожен мав своє діло. Я рушив до пекарні, замість мене тут працював послушник, а чернець-пекар, побачивши мене, закликав у пекарню і сповістив, що я був робітник ліпший, бо цей новий не такий меткий, навіть запропонував, щоб я трохи пособив, принаймні приніс кілька мішків обрубків та обрізків. Я залишив торбу, взяв лантуха й пішов виконувати прохання пекаря — було мені сьогодні смутно. Завжди гостро відчував осінь, як зустріч із смертю, печаль мене тоді побивала, і не міг дати їй ради.

Приніс лантуха з обрізками й подивився, як послушник рубав дрова. Робив це й справді невправно, сокира не слухалася його рук. Я забрав у нього струмент і показав, як треба рубати.