Читати книгу - "Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш"

У вас є дивні дні? Ну ось коли все йшло нормально, так, як зазвичай, а потім щось різко змінилося? Ви не розумієте, про що йде мова, навіть не уявляєте, що це... Але це сталося і ви нічого не зможете з цим зробити? 

Мій день починався, як завжди, як звичайний ранок вівторка. 

- Еллі! - В який раз за останню хвилину, заглянувши в косметичку я не виявила там свого тонального крему. Мені не треба було розкидати партію ТАРО, або ворожити на кавовій гущі, щоб дізнатися хто саме поцупив мій тональний крем! Я прекрасно знала, хто зараз тонує свої веснянки у ванній, з якої вже пів години чується шум води. От зараза! Вкрала і не збирається повертати! - Еллі! - Вже голосніше вигукнувши, я все ж піднялася зі стільця і попрямувала до місця, де переховувався злочинець. 

- Андреа, я в душі! - Розтягнувши губи в посмішці, і все ж штовхнувши двері ванної кімнати ногою, я застала злочинця в момент скоєння злочину. 

- Якого чорта купатися в моєму тональному кремі? - Схрестивши руки на грудях і подивившись на скривджену мордочку подруги, я простягнула руку і зажадала свій крем назад. 

Ми вчилися в університеті Декарта, на медичному факультеті й зараз дуже навіть спізнювалися. Для того, щоб хоч трохи розуміти, про що йдеться, наш універ входив в десять найкращих університетів Франції. Мені було не просто туди поступити й спізнюватися до нього я не мала наміру, оскільки навчання в цьому закладі коштує кругленьку суму. 

Так от, моя подруга, яка навчалася на факультеті фармацевтики, створила зі своїм напарником експериментальний тональний крем, який був легкий в нанесенні, але щільний по своїй структурі, він перекривав всі недоліки на обличчі. І, що найважливіше, він не лягав на обличчя маскою, так, як зазвичай було з щільними тональними кремами. Відчувався як СС-крем, а працював як сама важка артилерія. І Еллі маючи від природи прекрасну зовнішність і не менш прекрасні веснянки, постійно крала його у мене, оскільки сама дівчина не вважала, що веснянки це красиво. 

- Андреааааа, - подруга почала нити, як маленька дитина, у якої забирали улюблений льодяник, випинаючи нижню губу і хмикаючи. Але я не та людина, яку можна таким взяти напролом, при тому, що ми вже два роки жили разом і я прекрасно знала всі її ходи.

- Повертай! Я тобі казала, що ним можна користуватися не більше трьох разів на тиждень, або ти вважаєш, що я не помічаю того, як ти його крадеш з моєї косметички, а потім тихенько повертаєш? - Примруживши очі й трохи підійшовши ближче до подруги, я знизила голос і прошепотіла: - Відкрию тобі маленький секрет - коли ним користуєшся, то його стає менше, - скориставшись замішанням Еллі й підбивши її долоню, мені вдалося вибити крем з її рук. Зловивши його і голосно засміявшись, я попрямувала до себе в кімнату, щоб все-таки зібратися і постаратися не запізнитися на першу пару. 

Подивившись на себе в дзеркало і зробивши висновок, що цей крем мені сьогодні не потрібен, я тільки мазнула тушшю по віях і пройшлася блиском по губах. 

Моя зовнішність була... специфічною. Напевно, так заведено говорити. Моя мати була азійка, а батько французом, швидше за все, в моєму випадку я успадкувала найкраще від своїх батьків. 

Я не звертала особливої уваги на свою зовнішність, але те, що на неї постійно звертали увагу чоловіка, я не могла не помічати. Саме з цієї причини я перестала робити помітні макіяжі, або хоч якось підкреслювати свій екзотичний розмір очей, виділяти пухкі губи й приділяти увагу маленькому, мініатюрному носику. 

Мої очі були темно-шоколадного кольору, і якщо не придивлятися, то можна було подумати, що моя райдужка чорна. Це привертало увагу незнайомих людей. Як же мені вже набридло бачити ці ошелешені очі й відповідати на одні й ті ж питання. Найчастіше з них було  - чому я ношу лінзи? 

Я звикла до уваги, як до пасивної, так і дуже агресивної... Але сьогодні було щось не так, на мене дивилися не так, як завжди. Я відчувала на собі пронизливий погляд, який пробирався під шкіру і змушував стискатися від жаху... Погляд, який змушував дихання збиватися, а серце битися від страху. Змушував мої очі шукати його, щоб зустрітися поглядом... і я знайшла. Цей чоловік сидів в машині навпроти мого університету, вікно було приспущене на третину, і я могла бачити тільки його очі... Сірі, холодні як сталь, які змушували тіло покриватися мурашками, пронизливий погляд, ніби я торкалася до вістря бритви. Він мене не відпускав, змушував дивитися... Дивитися в його холодні очі до останньої секунди...