Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Я зводжуся на ноги й обтрушую зі штанів сміття. Що ж, Торі, твій інстинкт самозбереження не підвів і на цей раз. Краще опинитися в джунглях тет-а-тет із ягуарами та зміями, ніж лишитися в товаристві білих протестантів. Зокрема коли один із них — убивця. Ці милі люди бувають досить неприємними, особливо тоді, коли хтось докопується до їхніх брудних таємничою Думаю, і в Брекстона, і в Меріон, і в решти вистачає бруду на совісті. Я теж не свята, але я здатна визнати це публічно, вони ж — ні, і в цьому різниця між нами. Саме цю показну святість я завжди ненавиділа в так званих цивілізованих людях. Усе має бути гарним зовні, а що всередині — то вже інша справа, то вже приватне життя і права людини. Гидота і подвійна мораль. Власне кажучи, де живуть по-іншому? Є такі місця, але цивілізованими їх не назвеш. Саме тому я й провела там багато років.

Позад мене розлягається вереск. Хтось налякав мавп, може, то просто пітон, а може… Хтозна. Принаймні варто сховатися. Я присідаю за кущем папороті, ризикуючи бути вжаленою павуком чи змією або потривожити ще когось так само малоприємного. Але ні, все гаразд, якісь жучки і павутиння, ніяких гадів. Та хтось іде там, позаду, хтось наполохав мавп. Я тримаю напоготові ножа. Що ж, дешево я свого життя не продам, панове. От тільки стрілянину зчиню хіба що вже тоді, коди інших аргументів забракне. Падіння літака і так було гучним, а стріляти в джунглях — я ж не божевільна! Як і в Африці, тут повно двоногих мисливців. Ягуари і змії — то ще півбіди, щоб ви знали.

Ось воно! Чиїсь руки обхопили мою шию і піднімають мене в повітря. Яскраво-жовті кола танцюють у моїх очах. Нема чим дихати. Тому, хто мене тримає, явно бракує сил, аби підняти мене вище. Я полишаю спроби відірвати чужі руки від свого горла і, вхопившись за рукав напасника, б'ю його ножем, куди потраплю.

Лабети ослабли. Він упав на мене, як перестигла груша. Це тривало хвилину, не більше. Я навіть злякатись як слід не встигла. Рукав… Рукав?!

Я розплющую очі й одпихаю його тіло від себе. Чорт, у нього можуть бути комахи. Цього мені ще бракувало! Але він не індіанець. Молодий і досить кремезний, хоча зpoстом не вдався — утім, тут усі низькорослі. Вусики на оливковому обличчі, густі вії, неохайне волосся… Від нього смердить. Я встромила ніж йому в груди. Руки в мене довші, я вища і важча за нього. Якби я й далі намагалась відірвати його руки від своєї горлянки, нічого б у мене не вийшло, але я переборола рефлекс і вдарила ножем навмання, потрапивши просто в серце. Він помер іще до того, як упав. Отак, хлопче. Я більша й сильніша, тож я вижила. Закон джунглів. Але як він підкрався до мене, що я не почула? Ось чому галасували мавпи! Він пробирався деревами, як Тарзан.

Він одягнений у камуфляжний костюм, але без зброї й босий. Однак, судячи зі стану його підошов, він не ходить босоніж постійно. Отже, десь він лишив взуття і переслідував мене в такий екзотичний спосіб. Навіщо? І де його великорозумні співтовариші? Адже якщо цей тип тут, значить, хтось його послав по мою душу. Хто? Яка різниця. Треба вшиватися, доки не надибала ще більших неприємностей.

Може, це Едова робота? Він відмовляв мене від моєї подорожі, прикидаючись благородним рятівником добропорядних янкі. Тільки він знав, що я бувала в джунглях і раніше, тож мене так просто не заскочиш. Але чому мене відразу не вбили? Не хотіли стрілянини? Притягнуто за вуха: тут усе одно нікого немає. Можна було вдарити ножем… Ні, я була потрібна їм живою: той тип легко міг зламати мою шию, але він просто стис мені горло, аби я знепритомніла. Я навіщось потрібна їм живою. Власне, я й сама собі потрібна живою, в цьому ми солідарні. Але тільки в цьому.

Я замаскувала за кущем тіло нападника, обшукавши перед цим його кишені. Нічого немає, крім срібного католицького хрестика. Що ж, аміґо, не поталанило тобі сьогодні. Це буває, не переймайся. В іншому житті поталанить у коханні.

Горло трохи болить, але це дрібниці. Я обережно просуваюся вперед, а дерева обступають мене дедалі тісніше. Якби я не була така заклопотана, я б навіть помилувалась місцевою флорою, та мені трохи не до цього. Добре, якщо покидьок був сам-один, та я в це не вірю. Хтось послав його моїми слідами. Хтось, хто все це влаштував. Невже Ед?

Я виходжу на схил гори. Тут дихається трохи вільніше, зарості рідшають, і я бачу небо. Таке саме небо, як на аеродромі в Майамі, навіть іще краще. О, я ніколи більше не сяду в літак. Господи, який то жах, коли він падає! Ніколи більше. Ні за які гроші. Краще вже пішки ходитиму, на крайній же випадок куплю собі самокат.

Я присідаю на камінь, що стирчить із землі. Тут і там видно таке саме камінюччя, але це нормально, адже звідси починаються гори. Як зручно вибрав пілот місце для падіння! Якби ми впали в горах, то каміння рознесло б на друзки літак і нас разом із ним. Цікаво, вони й досі сидять на місці? Ставлю долар, що ні.

Десь там вони, позаду. Думаю, про них уже подбали. Я навіть голову собі не буду сушити над тим, для чого все це було зроблено, — яка різниця! Я думаю, що й місце для падіння було вибрано не випадково. Меріон тоді дивувалась і питала, чи ми кружляли? Гадаю, саме так і було, ми кружляли, бо пілот шукав відповідного місця, а може, чекав умовного сигналу з землі, потім примірявся. Віртуозна робота, от тільки наприкінці йому трохи не поталанило. Думаю, в наступному житті він буде пацюком чи жабою. Так йому й треба.

Сонце вже підбилось і котить собі