Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Вістінґ скинув швидкість, завернув на доріжку до садиби Мартіна Гауґена. Дощ вимив у гравії глибокі канави. Гупаючи по вибоїнах, Вістінґ заїхав на подвір’я.

Іншого авта перед будинком не було.

Він поставив автомобіля на те місце, що й уранці. Кішка, ще розчухраніша, ніж кілька годин тому, знову підбігла до нього, щойно він вийшов з авта. Вістінґ рушив за нею до невеличкого дашка над входом, куди не долітав дощ. Подзвонив у двері, хоч наперед знав, що ніхто не відчинить. Мартіна Гауґена вдома не було.

Ще раз набрав його номер, слухав гудки, доки знову ввімкнувся автовідповідач.

Кішка терлася до ніг. У животі зашкребла тривога. Вістінґ був навчений, що в таких ситуаціях найвірогідніший варіант — найгірший, і все ж дошукувався імовірних причин відсутності Мартіна Гауґена: семінар на роботі, понаднормові, інша домовленість. Вістінґ допускав, що Мартін міг зустрітися з жінкою і поїхати після роботи до неї додому.

Він вийшов з-під дашка, обійшов будинок. Вогка земля в лісі пахла солодкавим духом. Там, де закінчувався моріжок і починалися кущі, вилася стежка у хащі. Її тут давно протоптали. Катаріну теж тоді шукали вздовж цієї стежки. З роками вона дедалі більше заростала, але тепер скидалося на те, що її знову розчистили.

Кішка стала перед стежкою, дивлячись на прогалину між деревами. Вістінґ сховався під накриттям веранди. Зазирнув досередини, але за кілька годин його відсутності тут нічого не змінилося.

Уже ступивши крок до сходів з веранди, він щось помітив за шторою. То була маленька відеокамера. Проста, бездротова модель за невеликі гроші. Вічко камери дивилося на сад позаду будинку. Якби зараз хтось сидів перед монітором, то побачив би його обличчя на весь екран.

Відступивши крок назад, Вістінґ наткнувся спиною на садовий стіл. їм тепер часто повідомляли про злам помешкань чи завдану шкоду, додаючи записи з відеокамер. Крихітні камери мали високу якість, а сучасні технології дозволяли через інтернет спостерігати за тим, що відбувалося вдома, з будь-якого кутка світу. Коли двадцять чотири роки тому зникла Катаріна, поліція зібрала всі касети з бензозаправок та інших місць, де вівся відеонагляд. Зображення на плівках було зернисте, впізнати людей було важко. Відеокасети досі лежали в сховищі речових доказів, але Вістінґ сумнівався, чи поліція ще має відповідну апаратуру для перегляду.

Він перейшов до іншого вікна. Кімната облаштована для гостей, але Вістінґ знав, що спершу планувалася як дитяча. На підлозі стояли картонні коробки. Кілька стільців викладені на стіл догори ніжками, на кермі велосипеда-тренажера — купа одягу. На письмовому столі — комп’ютер з бездротовою «мишкою» і клавіатурою. На полицях під стіною теж виставлені моделі автомобілів.

Кімната поряд була спальнею. На широкому ліжку — зім’ята подушка й одна ковдра, відкинена набік. Окрім того, що господар спав тут сам, спальня ні про що більше не свідчила.

Вістінґ рушив далі вздовж будинку й виявив ще одну камеру, прикріплену вгорі до вікна ванни, яка охоплювала територію перед вхідними дверима.

Дощ припустив. Вдалині наче грім прокотився. Вістінґ не пригадував у нинішньому прогнозі погоди повідомлення про грозу.

Кішка знову вибігла на сходи. Вістінґ підійшов до повітки на краю садиби, не більшої за звичайну комору для садового інструменту, де, напевно, знайшлося б місце й для снігоочищувача, газонокосарки та кількох штабелів дров.

Дощівка стікала з бляшаного даху. Вістінґ взявся за клямку дверей. Замкнено. Він зазирнув у бокове віконечко, розгледів сокиру, увігнану в пеньок, у темних кутках нічого не видно.

Він сів в авто, завів двигуна, увімкнув обігрівача, щоб висушити запотіле лобове скло, а тоді покотився до дороги.

На протилежному боці дороги в гаражі сусіда підняті догори двері. Стайнар Вассвік стояв біля великого мотоцикла з викруткою в руці й дивився на Вістінґа.

Вістінґ перетнув перехрестя, вийшов з авта, не вимикаючи двигуна. Він забіг у гараж, ховаючись від дощу.

Стайнар Вассвік привітався кивком. Потужна лампа під стелею виразно освітлювала грубі риси його обличчя. Десь від того часу, як Вістінґ востаннє з ним бачився, Стайнар заробив собі поріз під лівим оком, який тепер зарубцювався і почервонів.

— Я був у Мартіна Гауґена, — пояснив Вістінґ. — Його немає вдома.

Стайнар Віссвік відклав викрутку, взяв зі столу ганчірку.

— Ви його бачили? — запитав Вістінґ.

Вассвік похитав головою, тручи ганчіркою руки.

Вістінґ кивнув убік таблички за спиною, про заборону в’їзду на приватну територію.

— А когось іншого бачили?

— Тут мало хто вештається.

— Коли востаннє ви бачили Мартіна Гауґена?

Вассвік знизав плечима.

— Звичайно він виїжджає з дому о пів на восьму ранку.

— А сьогодні?

— Якось не помітив.

— А коли повертається з роботи?

Стайнар Вассвік глянув на годинника. Вістінґ — теж. Минула пів на п’яту.

— Перед четвертою.

Вістінґ кивнув.

— Гаразд, дякую, — сказав він і вже обернувся, щоб іти геть.

Стайнар Вассвік ступив кілька кроків за ним.

— Щось сталося? — поцікавився він.

Вістінґ заперечно похитав головою.

— Просто я сподівався застати його сьогодні вдома.

Вассвік кивнув.

— Розумію… Може, поїхав до літнього будиночка.

— Можливо…

Вістінґ ще трохи постояв, чи не захоче Стайнар Вассвік сказати ще щось. Але той мовчав. Вістінґ знову подякував, поквапився до авта, сів за кермо.

5

Вістінґ не телефонував Ліне, вирішив натомість її провідати. Зайшов до будинку, тихенько постукав у двері між сінями й коридором.

Ліне визирнула з кухні, махнула йому рукою.

— Який ти мокрий!

Вістінґ зняв куртку, повісив її на спинку кухонного стільця.

— Та ж дощ падає, — усміхнувся він, не вдаючись у пояснення. — Як Амалія?

— Добре. Спить.

Ліне підійшла до плити.

— Хочеш ложку супу? З цвітної капусти.

— Залюбки.

Ліне увімкнула електричну конфорку.

— Щоправда, суп з пакетика…

Вістінґ сів, кивнув на ноутбук на столі.

— Над чим працюєш?

— Те, що й завжди… Родовід.

Вона відрізала дві скибки хліба, грубо намастила їх маслом.

— Ти могла б щось для мене з’ясувати? — запитав Вістінґ.

— Що саме?

— Чи є Мартін Гауґен у фейсбуці?

Ліне знову сіла до столу.

— Ти був у нього?

— Не застав! Може, у нього на сторінці щось написано, поїхав кудись чи що…

Ліне зацокотіла пальцями по клавіатурі.

— Щось його тут не бачу. Може, ліпше зателефонуй!

— Вже…

З каструльки на плиті заклубочилася пара. Ліне підхопилася, відставила каструльку.

— Чого тебе це турбує? — запитала вона, наливаючи суп у тарілку. — Думаєш, трапилося щось недобре?

— Та ні, просто його немає вдома, а мав бути, — усміхнувся Вістінґ.

— Хіба не можна відстежити його телефон?

— Це не так просто. Лише після формальної процедури, а для цього хтось з родини мусить спершу заявити про його