Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Офіцер розвернувся спиною до багаття, що саме догоряло, й помарширував у бік табору. Він не вперше мав відчуття, що ще шкодуватиме про своє несподіване підвищення.

* * *

Нещастя підстерегло їх під кінець дороги через льодовик. До того часу Старий Ґвихрен демонстрував їм несподівано ласкаве обличчя: вони вилізли на його хребет менш ніж за годину й рушили на північ, маючи попереду рівну, наче стіл, льодяну поверхню. Гірський вітер здмухнув з льодовика сніг, тож їм не довелося користуватися снігоступами або подібними речами, до того ж не було надто слизько, морозно чи стрімко. Кожна десятка зв’язалася мотузками, і чотири групи рушили на північ, зберігаючи поміж собою дистанцію кроків у десять. Надто багато гуляло оповісток про приховані під тонким прошарком льоду щілини, що сягали чорного черева льодовика, щоб рота могла йти в іншому порядку. Саме тому на чолі першої десятки йшов солдат, що ніс спис, яким регулярно бив поперед себе, прислуховуючись до звуків. І все ж вони утримували непогану швидкість, якою і славилася Гірська Варта. Було схоже на те, що вони доберуться до північного краю льодовика десь близько опівдня.

І саме тоді, коли сонце стояло вже в зеніті, а вони бачили шлях униз, Старий Ґвихрен згадав про належну йому данину.

Місце в авангарді займала десятка Андана. Група Кеннета йшла відразу за нею, тож офіцер усе виразно бачив. Солдат, який ішов попереду, вдарив списом за кілька стоп перед собою, але цього разу замість глухого звуку вони почули похмуре гудіння та найстрашніший для себе звук — тріскання льоду. Андан, третій у вервечці, крикнув:

— Назад!!! Усі назад!!!

Десятеро солдатів кинулися навтьоки, коли під їхніми ногами з пекельним тріском розкрилася велетенська щілина. Перші шестеро зникли відразу, сьомий спробував упасти на лід і зачепитися за нього кинджалом, але під тягарем у кількасот фунтів зсунувся слідом за всіма. Останні троє встигли впасти, вбиваючи у кригу хто що мав — ніж, топірець, трофейний чекан. І все ж, незважаючи на це, все швидше і швидше почали зсуватися в бік щілини.

Кеннет кинувся в їхній бік разом зі своєю десяткою, коли почувся владний голос:

— Стояти! Стоя-а-ати!!! Ані кроку! Це «проклятий келих»!

Командир зупинився, відчуваючи, як до горла підступає жовч.

«Проклятий келих» — це щілина, що за формою нагадує обрізаний конус, значно ширший знизу, ніж згори, і до того ж сягає дна льодовика. А це означало, що навіть його, Кеннета, десятка зараз могла стояти над прірвою, заледве за кілька стоп талого льоду від смерті. Вони могли лише чекати й дивитися.

І тільки тоді Кеннет побачив, хто саме їх застеріг. Аманделларт. Чародій уже встиг відчепитися від мотузки своєї групи й зараз біг — ні, радше сунув у повітрі над поверхнею льоду в бік солдатів, що саме боролися за своє життя. За кілька секунд він був біля них — тоді, коли крайній із трійці солдатів, які ще перебували нагорі, з розпачем крикнув і замотиляв ногами над прірвою.

Чародій затримався поблизу, розкинув руки, злетів на кілька пальців угору. Повітря порушив металевий звук, запахло озоном.

За мить, що тягнулася нескінченно, десятка Андана припинила зсуватися. За наступну мить, що виявилася ще довшою, солдат, який висів над щілиною, засопів від здивування й без зусиль виповз нагору.

— Допоможіть йому! — Кеннет нарешті повернув собі голос. — Витягніть решту!

З-за краю прірви вигулькнув наступний вартівник. На його обличчі був вираз неземного здивування, а в руках він все ще стискав сокиру. Відразу всадив її в лід і підтягнувся вище. Тепер уже четверо солдатів допомагали чарівнику витягувати своїх товаришів зі щілини.

Лейтенант перевів погляд на Аманделларта. Він знав про магію досить, аби розуміти, що сплетення Сили без слів, одними жестами та концентрацією волі, коштує чародію чимало сил. Що, зрештою, було помітно. Очі мага були прикриті, губи — стиснуті, по обличчю стікали краплини поту.

«Витримай, — офіцер не смів викрикнути цю думку вголос. — Ще хоча б двоє чи троє. Витримай!»

Наступний врятований солдат був майже без тями й пересувався по льоду наче лантух з ганчір’ям. Зате наступний вбив у лід два кинджали й почав підтягуватися. Мотузка пішла вгору швидше. Сьомий, восьмий. Кеннет впіймав себе на тому, що подумки їх рахує.

— Дев’ятий, — шепіт солдата, який стояв поруч, був тихішим за подих.

— Усі! — захоплено вигукнув інший вартівник. — Він витягнув усіх, сучий кіт!

Аманделларт глянув на них із легкою усмішкою.

— Відсуньтеся від щілини, — сказав, опускаючись на лід. — Тут досі небезпечно.

— Хлопці, ви чули, — Кеннет глянув на все ще приголомшену десятку Андана. — Відступіть.

І тоді вони почули ще один тріск. Не такий, як попередній, глухий та розкотистий — він був різкий, глибокий і посилювався з кожною миттю.

— Тікайте!!! — чародій розпачливо замахав руками. — Усі тікайте!!!

Десятка Андана кинулася бігти, інші три — також, але Кеннет ще побачив, як чародій послизнувся й упав, як він, стоячи навкарачки і витягнувши руки, відкрив рота, щоб крикнути, але його крик заглушило наступне гримотіння. Можливо, він намагався накласти закляття. Також Кеннет побачив, як за якихось сорок стоп від краю прірви з’являється тріщина і блискавично росте, відрізаючи гігантський шмат льоду з магом, який усе ще стояв навколішках. На мить їхні погляди зустрілися, і Кеннету здалося, що він помітив в очах чарівника похмуре примирення з долею людини, яка усвідомлює власну смерть. Потім велика льодова полиця ринула вниз, і все накрила хмара снігового пилу.

Тиша настала настільки несподівано, що аж задзвеніло у вухах. Якусь мить лейтенант дивився на те місце, де щойно був чародій, а потім почув якийсь звук. Це молився хтось із солдатів. За душу мага, якого ще вчора кожен з них хотів власноручно проткнути ножем.

* * *

З льодовика вони зійшли аж увечері. Щоб пройти щілину, довелося її оминати; до того ж Кеннет наказав сповільнити швидкість до мінімальної. Наступний «пекельний келих» міг коштувати йому цілої десятки. Ночували вони також неподалік від льодовика, з подвійною сторожею, дослухаючись до звуків ночі. Мало кому вдалося заснути.

Вранці вирушили на захід. Велерґорф зі своєю десяткою йшов першим, за ним Кеннет, Берґх і Андан. Втрата чародія справила на них менше враження, ніж побоювався лейтенант, а в його людях прокинулася характерна для горців похмура завзятість, завдяки якій вижити в цій негостинній країні могли лише вони. Прагнули битися, а перемога над бандою, яка зарізала родину з Гандеркеха, явно піднесла мораль. А