Читати книгу - "Здіймається буря"

— Ані найменших.

Сіра кицька замислено наморщила лоба.

— Ну, як ти почувався, коли мене дали тобі в учениці?

Вогнесерда це питання заскочило геть зненацька.

— Я був гордий. І наляканий. Відчайдушно хотів себе показати, — поволі відповів він.

— А хто з вояків, як ти думаєш, зараз найдужче хоче себе показати? — нявкнула Попелюшка.

Вогнесерд примружився. У його голові зринув образ смугастого брунатного кота.

— Порохошуб…

Попелюшка замислено кивнула, а Вогнесерд тим часом уже розвивав думку:

— Він аж умирає, так хоче отримати першого новака. Та й він був доволі близький до Тигрокігтя, тож тепер зі шкіри буде пнутися, аби довести свою відданість Кланові. Порохошуб — добрий вояк і, здається мені, з нього буде добрий виховник.

Однак іще не договоривши, Вогнесерд зрозумів, що насправді в нього куди глибші особисті причини обрати Порохошуба. Він бачив, як заздрісно спалахували очі смугастого кота, коли Синьозірка уже двічі робила його виховником — спершу Попелюшки, тоді Хмаролапа. «Можливо, — винувато подумав Вогнесерд, — якщо Порохошуб стане виховником, це трохи втихомирить його заздрощі та зробить спілкування з ним дещо легшим».

— Ну, то одного ми обрали, — підбадьорливо нявкнула Попелюшка.

Вогнесерд зазирнув у великі блакитні очі кицьки. З її вуст все звучало настільки просто.

— А як щодо іншого? — запитала Попелюшка.

— Іншого чого? — у тунелі залунав хрипкий нявкіт Жовтоіклої, а вже за мить темно-сіра кицька сама ступила на галявину.

Вогнесерд повернувся до неї. Хутро Жовтоіклої, як і зазвичай, було скуйовджене, ніби за турботами про Клан у неї геть не залишалося часу на себе. Проте помаранчеві очі медикицьки яскраво палали, не пропускаючи ані найменшої дрібниці.

— Синьозірка попросила Вогнесерда обрати виховників для кошенят Ряболиці, — пояснила Попелюшка.

— О, справді? — зачудовано глянула на них Жовтоікла. — І на кому ж ти спинився?

— Ну, ми вже обрали Порохошуба… — почав було Вогнесерд.

Жовтоікла не дала йому договорити.

— Ми обрали? — гаркнула вона. — Хто ж це ми?

— Попелюшка мені допомогла, — визнав він.

— Гадаю, Синьозірка дуже втішиться з того, що киця, яка новакує без року тиждень, здатна приймати такі важливі для Клану рішення, — зауважила Жовтоікла, а потім повернулася до Попелюшки. — Ти вже зробила припарку?

Молода киця відкрила було рота, тоді похитала головою й без жодного слова позадкувала до купки трав, що так і лежали посеред галявини.

Жовтоікла форкнула, спостерігаючи, як її учениця шкандибає геть.

— Вона до мене вже кілька днів не заговорює! — поскаржилась медикицька Вогнесердові. — 3 неї тепер іноді й кігтями слова не витягнеш. Що швидше Попелюшка оговтається, то краще буде нам обом! — стара кішка на мить спохмурніла, тоді повернулась до Вогнесерда. — Ну, то на чому ми спинилися?

— Намагалися обрати другого виховника для кошенят, — понуро відповів Вогнесерд.

— Хто в нас там ходить без учнів? — крекнула Жовтоікла.

— Ну, Піскошторма, — відповів Вогнесерд.

Йому насправді здавалося, що буде вкрай нечесно з його боку дати учня Порохошубові, але не дати Піскоштормі. Зрештою, вони ж тренувалися разом і разом одержали вояцькі імена.

— І ти думаєш, що мудро буде поставити одразу двох недосвідчених виховників? — зауважила Жовтоікла.

Вогнесерд похитав головою.

— То чи є в нас у Клані більш досвідчений кіт, який поки не має учня? — тиснула на нього Жовтоікла.

«Темносмуг», — неохоче подумав Вогнесерд. Кожен кіт знав, що Темносмуг належав до найближчих друзів Тигрокігтя. Він вирішив зостатися з Кланом, коли зрадника відправили у вигнання. Вогнесерд розумів, що якщо він не візьме Темносмуга виховником, це може виглядати як особиста помста за ворожість, виявлену вояком, коли Вогнесерд тільки потрапив до Громового Клану. Темносмуг, зрештою, був доволі очевидним кандидатом на роль наставника.

Жовтоікла, либонь, помітила рішучий вираз Вогнесердового обличчя, бо відповіла:

— Добре, це владнали. А зараз чи не міг би ти залишити мене наодинці з ученицею? У нас тут робота є.

Вогнесерд підвівся і рушив геть. Він відчував значне полегшення, адже йому вдалося обрати виховників. Хоча у голові постійно крутилася думка про те, що беззаперечна відданість обраних котів Клану геть не означає їхню відданість особисто йому.

Розділ з

— Ти Хмаролапа не бачив?

Вогнесерд вийшов із папороті та гукнув Шиполапа, новака Мишошубки. Рудий кіт саме прямував до купи свіжини — ніс туди двох мишей. Шиполап похитав головою, і Вогнесерд відчув легке роздратування. Хмаролап мав уже повернутися.

— Добре. Віднеси цих мишей старійшинам, — наказав він Шиполапові. Новак стишено нявкнув і подріботів геть.

Вогнесерд відчув, як від злості на Хмаролапа у нього навіть хвіст наїжачився, проте він знав, що насправді лютує від страху. А якщо його зустрів Тигрокіготь? Стривожений воєвода поквапився до кубла Синьозірки. Він хотів повідомити їй про своє рішення щодо виховників, а тоді вирушити на пошуки Хмаролапа.

Біля Високого Каменя Вогнесерд навіть не спинився, щоби пригладити хутро, лише гукнув Синьозірку й увійшов до кубла, щойно почув її відповідь. Провідниця Громового Клану сиділа незрушно у своєму гнізді там само, де він її залишив.

— Синьозірко, — почав Вогнесерд, схиливши голову. — Я подумав, що Порохошуб і Темносмуг будуть хорошими виховниками.

Стара кицька повернула голову, глянула на Вогнесерда і важко підвелась.

— Чудово, — тихо відповіла вона.

Вогнесерд знову відчув глибоке розчарування. Синьозірці, здається, було геть байдуже, кого обирати.

— Відправити їх до тебе, щоб ти сама їм повідомила гарні новини? Вони зараз, щоправда, не на терені. Але щойно повернуться, я можу…

— Вони не на терені? — вуха Синьозірки смикнулися. — Обоє?

— Вони в патрулі, — стушувавшись, пояснив Вогнесерд.

— Де Білошторм?

— На тренуванні з Яснолапкою.

— Мишошубка?

— Полює з Орлякошубом і Піскоштормою.

— То всі вояки зараз не в таборі? — сердито запитала провідниця.

Вогнесерд побачив, як напружились її плечі, і знову похолов. Чого боялася Синьозірка? Він знову згадав про Хмаролапа, а ще про жах, що охопив його цього ранку в безмовному лісі.

— Патруль скоро повернеться, — Вогнесерд з усіх сил намагався не панікувати та заспокоїти провідницю. — До того ж я зараз тут.

— Не треба мене оберігати! Я тобі не якесь там перелякане кошеня! — спалахнула Синьозірка. Вогнесерд аж зіщулився, а вона продовжувала:

— Щоб ти мені залишався в таборі, поки не повернеться патруль. За останню повню на нас уже двічі нападали. Я не хочу, щоби Клан зоставався незахищеним. У таборі завжди має бути хоча б троє вояків.

Вогнесерду здалося, що на нього війнув крижаний вітер. Він не наважувався глянути у вічі провідниці: боявся, що не впізнає кішку, якій належать ці очі.

— Так, Синьозірко, — тихенько промурмотів Вогнесерд.

— Коли повернуться Темносмуг із Порохошубом, відішли їх до мого кубла.