Читати книгу - "Багряні ріки"

Чотири роки в інтернаті. Чотири роки самотності й фізичного вишколу поряд із навчанням. Усі його надії тоді були пов’язані одною-єдиною метою — армія. У сімнадцять років, блискуче склавши іспити на бакалавра[15], П’єр Ньєман відбув триденне медичне обстеження й подав прохання про вступ до офіцерської школи. Коли військовий лікар, майор за званням, повідомив Ньєманові, що його визнали непридатним до військової служби, і пояснив причини такого рішення, юнак усе зрозумів. Хай якими великими були його амбіції, зрадили хлопця власні страхи, занадто очевидні. Він зрозумів, що відтепер його долею назавжди стане довгий непроглядний коридор із заляпаними кров’ю стінами й собаками, що витимуть у темряві, біля самого виходу…

Котрийсь інший підліток відступив би, здався, покірливо вислухавши вирок психіатрів. Котрийсь інший, але не юний П’єр Ньєман. Він уперся й знову взявся до фізичних тренувань, із подвійною затятістю гартуючи силу волі. Коли вже йому не судилося стати військовим, він обере собі інше поле бою — вулицю, де точиться невідома битва зі щоденним злом. Він покладе всі свої сили і свою душу на вівтар цієї війни без лаврових вінків і знамен, але вестиме її аж до кінця. Ньєман вирішив стати поліціянтом. З цією метою він протягом довгих місяців тренувався, щоб пройти психологічне тестування. Невдовзі вступив до поліційної школи в містечку Канн-Еклюз. Відтоді в його житті почалася нова ера, ера грубої сили. Його результати в стрільбі були винятковими. Ньєман не переставав працювати над собою, щоб стати ще кращим, ще сильнішим. Він зробився поліціянтом, якому не було рівних. Завзятим, брутальним і нестримним.

Спершу він працював у окружних комісаріатах, а пізніше як першокласний стрілець опинився в підрозділі, що згодом став називатися «розшуково-оперативним». Почалися спецоперації. Ньєман уперше вбив людину. Того дня він уклав із самим собою угоду й остаточно змирився з прокляттям, яке висіло над ним. Ні, йому ніколи не стати увінчаним славою воїном, хоробрим офіцером. Натомість він зробиться вуличним бійцем, шаленим і непоступливим, і втопить власні страхи в жорстокості асфальту.

Ньєман глибоко вдихнув гірське повітря. Він подумав про свою матір, що померла багато років тому. Подумав про минуле, що тепер здавалося подібним до каньйону, на дні якого вирує та піниться бурхливий потік. Про спогади, які спершу потріскалися, а потім ізблякли, з останніх сил опираючись забуттю.

Зненацька Ньєман, наче вві сні, почув дрібні кроки. До нього підходив великий жилавий пес із гладеньким хутром, що лисніло під дощем. Очі — дві краплини темного бурштину — уп’ялися в поліціянта. Собака наближався, вихляючи задом. Комісар заціпенів. Пес підійшов ще ближче, тепер його з чоловіком розділяли кілька кроків. Вологий ніс нюшив. Раптом пес загарчав. Очі його зблиснули. Він зачув страх. Страх, який ішов від людини.

Ньєман наче закам’янів.

Наче якась невідома сила скувала йому руки й ноги. Кров відринула від його обличчя, немовби її засмоктало в невидимий вир, десь у його шлунку. Собака загавкав і вищирив ікла. Ньєман знав, у чому річ. Від страху тхнуло, і пес відчував цей запах, який викликав у нього побоювання й ворожість. Страх породжував страх. Собака, щирячи зуби, загавкав знову, у його горлі перекочувалося гарчання. Поліціянт дістав зброю.

— Клариссо! Клариссо! До мене!

Ньєман скинув із себе крижане заціпеніння. З-поза червоної заслони виринув сивий чоловік у светрі з застібкою на комірі. Чоловік поспішав до нього.

— Ви що, збожеволіли?

— Поліція, — промимрив Ньєман. — Забирайтеся звідси. І свого псиська заберіть.

Чоловік вражено витріщився на нього.

— Боже мій! Не можу повірити! Ходімо, Клариссо, ходімо, дівчинко…

Собака й хазяїн зникли з очей. Ньєман спробував ковтнути слину. У шорсткому горлі було сухо, наче в пустелі. Поліціянт струснув головою, заховав револьвер і пішов довкола будівлі. Повертаючи ліворуч, він спробував пригадати, коли востаннє був у свого психіатра.

За другим рогом будинку, комісар натрапив на жінку.

Фанні Феррейра стояла біля відчинених дверей і наждачним папером шліфувала дошку з піноматеріалу червоного кольору. Поліціянт подумав, що це, мабуть, і є той плавзасіб, на якому дівчина долає гірські потоки.

— Добрий день, — промовив він, уклоняючись на знак вітання.

До нього вже повернулася звична енергійність і впевненість.

Фанні підвела очі. Дівчині, мабуть, заледве чи й було двадцять років. Вона мала матову, оксамитову шкіру й кучеряве волосся, що дрібними пасемцями вилося довкола скронь і спадало густою хвилею на плечі. Очі на смаглявому обличчі разили викличною, майже непристойною ясністю.

— Мене звати П’єр Ньєман, я комісар поліції. Розслідую вбивство Ремі Кайюа.

— П’єр Ньєман? — недовірливо перепитала дівчина. — Отакої! Це неможливо.

— Чому це?

Вона махнула головою в напрямку невеличкого радіоприймача, що стояв на землі.

— Про вас щойно повідомили в новинах. Сказали, що вчора ввечері ви затримали двох убивць у Парижі, біля «Парк-де-Пренс». І що це, мовляв, дуже добре. Але ще вони сказали, що ви скалічили одного з тих чоловіків, і це вже зовсім недобре. Ви володієте здатністю бути повсюди, чи як?

— Просто я їхав цілу ніч.

— Що ви тут робите? Місцевих копів не досить?

— Скажімо так: мене прислали на підмогу.

Фанні повернулася до роботи: вона зволожувала довгасту поверхню дошки, а потім обіруч терла її наждаком. Дівчина мала міцну статуру й тривкий вигляд. Одягнута вона була не надто вишукано: неопренові штани для рафтингу, водний жилет і високі, туго зашнуровані черевики зі світлої шкіри. Притлумлене світло мінилося довкола лагідними барвами.

— Ви, схоже, добре даєте раду шокові, — зауважив Ньєман.

— Якому шокові?

— Ну… це ж ви знайшли…

— Я намагаюся про це не думати.

— Чи не обтяжить вас порозмовляти зі мною про це?

— Ви ж заради цього сюди й прийшли, хіба ні?

Дівчина не дивилася на поліціянта. Руки її не переставали рухатися вверх-вниз по дошці, різко й завзято.

— За яких обставин ви знайшли тіло?

— Щовихідних я спускаюся гірськими річками на цій ось штуці, — вона показала на свій плавзасіб. — Того дня я саме закінчила один зі своїх сплавів. Поблизу студмістечка є навала з каміння, яка утворює природну загату й перепиняє біг річки, завдяки чому можна спокійно пристати до берега. Я вже витягувала свою дошку, коли помітила…

— На скелі?

— Атож, на скелі.