Читати книгу - "Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі"

Патрік замовк. Він виглядав настільки розбитим і нещасним, що Софі не знаходила слів. Слів, які б могли втішити його і полегшити біль не стало разом із Гаррі. Вона мовчки обняла Патріка, прихилившись до міцного плеча, вдихаючи його запах, який нагадував про ліс після літньої грози. За роки, проведені в одній команді, він став настільки рідним і близьким, що Софі безпомилково змогла б впізнати його серед сотні інших.

– Ми щось придумаємо, – запевнила вона і, ставши навшпиньки, зазирнула йому в очі. – А зараз… Давай скоріше знайдемо Томаса і заберемо скриньку. А дорогою додому зайдемо у кондитерську, наберемо пончиків, та до ранку дивитимемося чорно-білі фільми.

– Мені подобається такий варіант, – він лагідно стиснув її долоню у своїй. Софі посміхнулася. Ідея з пончиками завжди була безпрограшна.

Несподівано за їх спинами пролунав здавлений смішок. Вони рвучко обернулися. У темряві тунелю стояв невисокий горбань в довгому брудному лахмітті. Впізнавши мисливців, він злякано завмер. Його обличчя ховалося під каптуром, але, все ж, Софі змогла роздивитися шкіру, вкриту жахливими кривавими болячками.

– Якісь проблеми? – у голосі Патріка звучала погроза. – Щось тебе розсмішило?

– О, ні, ні, пане! Юлій не хотів лякати вас. Юлій тільки зрадів, що так швидко знайшов вас. Хазяїн Томас прислав Юлія провести гостей до нього, – заторохтів горбань.

Софі глянула на Патріка. Він був здивований не менше за неї.

– Брешеш, – вона потягнулась за кинджалами.

– Хазяїн попереджав, що гості з поверхні не повірять Юлію. Тому він передав оце, – з-під просмаленого рукава з’явились тонкі скрючені пальці з довгими брудними нігтями. Розгортаючи тканину, горбань простягнув невеликий пакунок. Всередині лежала металева скринька, оздоблена фігурними завитками.

Такий поворот подій помітно занепокоїв Патріка.

– Ти знаєш, хто ми? – запитав він.

– Так, пане.

– А знаєш, що ми зробимо з тобою, якщо ти брешеш?

Горбань зіщулився.

– Так, пане.

Софі занервувала. Ловець в жодному разі не довірив би секретну інформацію першому зустрічному, а тим паче, постійному мешканцеві Дна. Те, що перед ними зі скринькою в руці стояв лахмітник, а не сам Томас Джоел було далеко не найкращою ознакою. Патрік, здається, думав так само. Вихопивши скриньку, він відкрив її: всередині було порожньо. Другого дна, що відокремлювало схованку, також не було.

– Задумав жарти з нами жартувати? – хлопець з блискавичною швидкістю притис горбаня до стіни і приставив кинджал до його горла.

– Ж-ж-жарти? Юлій лише виконує наказ хазяїна Томаса, – залепетав виродок, прикриваючи очі від старої штукатурки, яка посипалася зі стін, – він давно чекає гостей у таверні «Трьохголовий пес». К-к-клянусь… Прошу, пане, не вбивайте Юлія!

Софі чудово розуміла, що тут щось не чисто і горбань явно не той, за кого себе видає. Ловці міністерства відомі своїм зневажливим та гидливим ставленням до мешканців Дна, і повірити, що один із них взяв собі в компаньйони брудного горбатого виродка мисливці не могли.

Таверна, про яку він говорив, справді існувала і знаходилася неподалік від площі Шенум. Якщо ловця вже немає в живих, то, хоч медальйон все ще може бути там.

– Веди, – коротко скомандувала вона, відтягнувши Патріка, – і краще не рипайся.

Юлій кивнув і слухняно задріботів вглиб тунелю. Тепер Софі зрозуміла, чому раніше не почула його наближення – горбань рухався абсолютно беззвучно, навіть вода не сколихнулася від його кроків.

– Тільки не кажи, що повелася на цю байку, – прозвучав над самісіньким вухом шепіт Патріка.

– Не сміши. Звісно ж ні.

– То давай покінчимо з ним прямо тут.

– Ще рано. Спочатку потрібно відшукати медальйон.

Через декілька хвилин вони дійшли до кінця тунелю у вигляді малопримітного отвору в стіні, прикритого всіляким мотлохом. Юлій відсунув старезні дошки і, поманивши мисливців за собою, зник у цій дірі. Друзі перезирнулися і рушили вслід за ним. Прохід вивів їх у величезний, тьмяно освітлений, зал. По всьому периметру приміщення високу склепінчасту стелю підтримували масивні колони. Вони слугували своєрідними мітками, розділяючи Дно на сектори. З усіх боків гриміли сотні голосів, розходячись потужним відлунням, а мешканці Дна гасали туди-сюди, мелькаючи перед очима. Попереду кривобокі дерев'яні халупи утворювали подобу лабіринту з вузеньких вуличок та провулків.

– Пане, панно, нам туди, – сказав Юлій, вказуючи в бік прилавків. Шлях до таверни пролягав через блошиний ринок, і це було не найкраще місце для прогулянки.

Патрік натягнув на голову капюшон, Софі зробила те ж саме. Опустивши голову так, щоб бачити тільки ноги горбаня, вона рушила слідом. Їх тут знав чи не кожен пацюк, і привертати до себе зайву увагу в сьогоднішній план не виходило.

– Схоже, Томас врізав дуба. А нам, як завжди, все розгрібати. З цими ловцями тільки одні проблеми, – Патрік обхопив її за талію і притягнув до себе. – Я от ніяк не можу зрозуміти, що за істота цей Юлій. Він не демон, інакше б компас завібрував, але й не відьмак – компас не нагрівся.

– Нам потрібно терміново щось придумати, – якомога тихіше прошепотіла Софі, – у мене з собою тільки пара кинджалів... До речі, наступного разу, нагадай мені більше не слухати порад Мортема щодо вибору зброї.

Блошиний ринок Дна був унікальним місцем. Тут продавали абсолютно все – від гнилих відходів до рідкісних артефактів і дорогоцінних прикрас. І в ходу тут була особлива валюта, адже гроші Акрополя тут цінувалися не більше обгорток від цукерок. На Дні платили зубами. Дівчина ніколи не вдавалась в подробиці курсу такої валюти, але знала, що за людські зуби тут можна непогано закупитись.

– Кого я бачу, – зненацька пролунав зовсім поряд низький неприємний голос. Від найближчого прилавка до них підійшла тонка постать. – Мисливці за головами, яка несподівано неприємна зустріч. По чию душу цього разу?

Жінка була худа, немов скелет, обтягнутий шкірою. Тонкі знекровлені губи викривились в злій усмішці. Вона глянула на мисливців, і Софі мимоволі сіпнулася. Білки очей були абсолютно чорними, і такі ж чорні зіниці, немов дві дірки зяяли на тлі сріблястої райдужки. Відьма. Скільки б