Читати книгу - "Макбет"

— Просто в яблучко! — задоволено вигукнув він.

Вантажівка почала вихляти від однієї стіни тунелю до іншої; з її заднього колеса полетіли шматки гуми.

— Ось тепер ти по-справжньому відчуєш, що таке автомобіль без рульового підсилювача! — зауважив Банко, цілячись у друге заднє колесо. — Збільш дистанцію, Ангусе, на той випадок, якщо вони вріжуться прямо в стіну тунелю.

— Банко! — почувся голос із заднього сидіння.

— Що там, Олафсоне? — спитав Банко, повільно зводячи курок.

— Попереду якесь авто.

— Чорт!

Банко відірвав щоку від прикладу гвинтівки, а Ангус пригальмував.

ЗІС-5 кидало перед ними з боку на бік, і фари автомобіля, що наближався, то з’являлися, то зникали. Банко почув гудок — то легковик відчайдушно засигналив, помітивши вантажівку, яка неслася на нього: водій збагнув, що вже ніц не вдіє.

— О, Господи… — стиха прошепелявив Олафсон.

Звук гудка став гучнішим і більш пронизливим.

Блиснуло світло.

Банко мимоволі глянув убік.

І на якусь мить побачив заднє сидіння авто й щоку дитинчати, яке спало, притулившись до вікна.

Лімузин зник так само швидко, як і з’явився, а стихаючий звук гудка прозвучав, наче розчарований стогін обдурених глядачів.

— Швидше, — скомандував Банко. — Бо скоро буде міст.

Ангус різко натиснув на педаль, і вони знову в’їхали в ядучу хмарину вихлопного диму.

— Тримай рівно кермо, — мовив Банко, прицілюючись. — Тримай рівно…

Цієї миті брезент на задку кузова вантажівки відсунувся вбік, і світло фар «транзиту» впало на кузов, заставлений пластиковими мішками з білою речовиною. Заднє вікно кабіни з тріском розлетілося, і в проміжку між мішками показався ствол гвинтівки.

— Ангусе…

Ляснув постріл. Банко встиг краєм ока помітити дульний спалах — і тієї ж миті вітрове скло їхнього «транзиту» помутніло й осипалося прямо на них.

— Ангусе!

Ангус рвучко крутнув кермо праворуч. Тоді — ліворуч. Заверещали колеса й засвистіли кулі — то дуло гвинтівки плювалося вогнем, намагаючись повторити їхні маневри.

— Чорт забирай! — верескнув Банко й вистрелив у друге колесо, але цього разу куля не влучила — лише викресала іскри з крила автомобіля.

Раптом дощ почався знову — вони виїхали на міст.

— Влупи його з дробовика, Олафсоне! — заволав Банко. — Давай!

Крізь отвір, що виник на місці вітрового скла, їх лупцювали рясні краплі дощу; Банко відхилився убік, щоб Олафсон зміг покласти свого двоствольного дробовика на спинку його сидіння. Стволи висунулися над Банковим плечем, але враз засунулися знову, й одночасно почувся глухий звук, наче хтось ударив молотком по шматку м’яса. Банко обернувся й побачив, що Олафсон сидить, осунувшись і схиливши голову, а в його куртці на висоті грудей зяє діра. Цієї ж миті друга куля пробила спинку переднього сидіння біля Банко і влучила поруч з Олафсоном у заднє сидіння, вирвавши з нього жмут пухнастої сірої набивки. Схоже, отой тип у вантажівці добре пристрілявся. Банко взяв з рук Олафсона дробовик, швидко повернувся вперед і вистрелив. На кузові ЗІС-5 розверзся білий вибух. Банко кинув дробовика і взяв гвинтівку. Момент був доречний, бо стрілець у вантажівці нічого не бачив через густу хмару порошку, але раптом попереду в світлі фар непроханим привидом забовваніла мармурова статуя Кеннета. Банко прицілився в заднє колесо й натиснув на курок. В яблучко.

Вантажівку замотало з боку на бік, переднє колесо вискочило на пішохідну доріжку, а заднє торохнуло в бордюр — і ЗІС-5 вдарився бортом об армовану загорожу. Завивання двигунів на мить потонуло в несамовитому скреготі від тертя металу об метал. Утім, якимось дивом водію вантажівки знову вдалося повернути її на дорогу.

— Не перетинай межу, благаю! — заволав Банко.

Від обода заднього колеса ЗІС-5 відірвався останній шматок протектора, і в нічне небо зметнувся фонтан іскор. Вантажівку занесло, водій докладав відчайдушних зусиль, щоб вирівняти її, але цього разу шансів у нього вже не було. Вантажівку розвернуло й неконтрольовано понесло по асфальту. Та недалеко від межі її передні колеса знову міцно вчепилися в поверхню дороги і різко скерували машину вбік. Дванадцятитонний витвір радянської оборонки поцілив старшого комісара Кеннета прямо в яйця, відірвав його від постаменту, протягнув по дорозі разом із десятиметровим шматком сталевої огорожі й перекинув через край мосту. Ангусу вдалося вчасно зупинити «транзит», і в раптовій тиші Банко споглядав, як Кеннет, освітлений місячним сяйвом, летів униз, повільно обертаючись довкола своєї дебелої шиї. А слідом за ним летів ЗІС-5 капотом вперед, тягнучи за собою хвоста з білого порошку, мов якась шалена амфетамінова комета.

— О, Боже… — прошепотів полісмен.

Здалося, що минула вічність, перш ніж статуя та автомобіль вдарилися об воду, на якусь мить забарвивши її у білий колір, і звук удару долетів до Банко з невеликою затримкою в часі.

А потім знову запала тиша.

Шон переминався з ноги на ногу біля клубу, вдивляючись крізь ворота в дорогу і час від часу пошкрябуючи на лобі татуювання «Вершник-вікінг до скону». Іще ніколи відтоді, як він побував у пологовій палаті лікарні, йому не доводилося так нервувати. Вже вкотре йому та Коліну випав нещасливий жереб — цього разу вони мали стояти на варті саме тієї ночі, коли збудження сягнуло апогею. Їм не дозволили поїхати разом з усіма за партією наркотиків, не дозволили й піти на гулянку, яка мала відбутися з цього приводу.

— Моя стара хоче назвати дитину на мою честь, — вимовив Шон, звертаючись, швидше, до самого себе.

— Вітаю, — монотонно продуднів Колін, посмикавши свої моржеві вуса. На його блискучу лису макітру падав рясний дощ.

— Дякую, — відповів Шон. Насправді йому не хотілось ані їхати за дурманом, ані на гулянку йти. Не потрібні йому були колись ані татуювання як довічне тавро, ані дитина, яка — він у цьому тепер не сумнівався — зробить таке ж саме татуювання і піде тим самим шляхом у житті. Йому хотілось одного — свободи. І мотоцикла — як втілення ідеї свободи, хіба ж ні? Але членство в клубі та Бетті змінили його уявлення про свободу. Справжня свобода буває тоді, коли людина належить до колективу, коли відчуває справжню солідарність і плече компаньйона.

— Їдуть! — вигукнув Шон. — Схоже, все пройшло добре, еге ж?

— Бракує двох хлопців, — зауважив Колін, виплюнувши