Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Джейн — мама першачка, — сказала Маделін, поки Селеста вмощувалася за стіл. — Зовсім як ти. Тож я відчуваю обов’язок докладно вам усе розповісти, що вам належить знати про шкільні правила та політику Пірріві. Дівчата, то мінне поле. Мінне поле, кажу вам.

— Шкільну політику? — насупилася Джейн і підтягнула стягнуте у хвостик волосся ще вище, тож тепер воно стягнулося ще тугіше. — Я не братиму участі у шкільній політиці.

— Я теж, — погодилася Селеста.

* * *

Джейн завжди пам’ятатиме, як зухвало вона випробовувала долю того дня.

— Я не хочу мати нічого спільного зі шкільними політиками, — сказала вона, і хтось нагорі це почув, і це йому не сподобалося. Надто самовпевнено.

* * *

— Це ми ще побачимо, — сказав той хтось нагорі, відхилився у кріслі і добряче посміявся над дівчиною.

На день народження Селеста подарувала Маделін набір вотерфордівських кришталевих келихів для шампанського.

— Боже, як вони мені подобаються! Надзвичайно гарні, — сказала Маделін. Вона обережно вийняла з коробки один келих та підняла його на світло, милуючись візерунками на склі, рядами дрібненьких місяців. — Вони, мабуть, коштували купу грошей.

Вона майже сказала «Дякувати Богу, що ти така багата», але вчасно зупинилася. Якби вони були самі, вона б так і сказала, але Джейн, молода самотня мама, навряд чи була заможною, та й говорити у товаристві про гроші було неввічливо.

«Пам’ятаю», — Маделін подумки сказала своєму чоловікові, немов захищаючись, бо він постійно нагадував їй про соціальні норми.

Чому вони всі так обережно говорили про Селестині гроші? Так, ніби багатство було якоюсь незручною та неприємною хворобою. Як і Селестина врода. Перехожі витріщалися на Селесту точнісінько так само, як і на людей без кінцівок, і якщо Маделін у розмові згадувала Селестину вроду, та завжди соромилася.

— Тс-с-с… — казала вона, з острахом озираючись, чи не почув хтось. Усі хочуть бути багатими і вродливими, та насправді багаті і вродливі мусять вдавати, що вони точнісінько такі ж, як і решта. Смішний старий світ.

— Тож про шкільну політику, — сказала Маделін обережно прибираючи келих у коробку. — Почнімо з Блондинок-Боб.

— Блондинок-що? — Селеста скоса подивилася, неначе щойно довідалася про екзамен.

— Цією школою керують Блондинки-Боб. Якщо ви хочете потрапити до батьківського комітету, ваше волосся має бути світлим і підстриженим під боб-каре. — Маделін жестом продемонструвала довжину стрижки. — Це закон.

Джейн засміялася — коротким сухим сміхом, і Маделін раптом страшенно закортіло знову її розсмішити.

— Ці жінки милі, чи нам варто триматися від них подалі? — запитала Селеста.

— Ну, наміри у них добрі, — відказала Маделін. — Дуже, дуже добрі. Вони немов… гм… як би це сказати? Немов Ідеальні Матусі. Справно виконують роль матусь школярів. Це для них немов релігія. Мами-фундаменталістки.

— А серед мам першачків є Блондинки-Боб? — запитала Джейн.

— Дай-но згадаю, — замислилася Маделін. — Точно, є Харпер. Вона просто квінтесенція Блондинки-Боб. Вона у батьківському комітеті, і має неймовірно обдаровану доньку з незначною алергією на горіхи. Маленька везунка відповідає духові часу.

— Облиш, Маделін, що доброго у тому, що твоя дитина має алергію на горіхи, — зауважила Селеста.

— Я знаю, — відповіла Маделін. Вона розуміла, що намагається справити на Джейн враження та розсмішити її. — Я жартую. Давайте подивимось, хто ще. Є ще Керол Куіглі. Вона звихнулася на чистоті — бігає з класу в клас із очищувальним спреєм.

— Не може бути, — засумнівалася Селеста.

— Може!

— А що татусі? — Джейн відкрила пачку жувальних гумок та поклала одну до рота, мов незаконну контрабанду. Схоже, що у неї хворобливе захоплення жуйками, хоч непомітно було, щоб вона жувала. Коли вона ставила запитання, то не дивилася Маделін в очі. Може, вона сподівалася познайомитись з якимсь самотнім татусем?

— Сарафанне радіо передає, що цього року в початковій школі є щонайменше один тато у декреті, — сказала Маделін. — Його дружина — шишка у великій корпорації. Джекі Якасьтам. Генеральний директор банку, здається.

— Джекі Монтгомері? — запитала Селеста.

— Точно! Вона.

— Боже, — пробурмотіла Селеста.

— Ми, мабуть, і не побачимо її. Працюючим мамам складно. Хто ще у нас гарує повний день? Рената. Працює у фінансовій сфері — фондові ринки, не знаю, чи опціони на акції. Так, здається. Чи може, вона — фінансовий аналітик. Мабуть, так. Завжди вона щось аналізує. Щоразу, коли я прошу її пояснити мені, чим же вона займається, я забуваю слухати. Ну і її діти теж генії. Це й коню зрозуміло.

— А Рената теж із клубу «Блондинка-Боб»? — запитала Джейн.

— Ні-ні, Рената робить кар’єру. У неї працює няня на повний день. Здається, нову няню вона привезла з Франції. Їй подобається все європейське. Рената не має часу допомагати школі. Щоразу, коли ти з нею розмовляєш, вона щойно повернулася з засідання ради директорів або прямує на засідання ради директорів, або готується до засідання. Як часто ці ради мають засідати?

— Ну, це залежить від… — почала Селеста.

— Це риторичне запитання, — перебила її Маделін. — Я тільки хотіла сказати, що вона не може не згадати засідання ради директорів що п’ять хвилин, точнісінько, як Тея Канінгем кожні п’ять хвилин розповідає, що у неї четверо дітей. Вона теж одна з мам у початковій школі, до речі. Ніяк не оговтається від того, що в неї четверо дітей. Я — злюка?

— Злюка, — підтвердила Селеста.

— Вибачте, — відказала Маделін. Вона і справді почувалася трохи винною. — Я просто намагалася вас трохи розважити. Це моя нога в усьому винна. А якщо серйозно, то школа — прекрасна, і всі дуже милі, і все у нас буде добре, і ми знайдемо багато прекрасних друзів.

Джейн засміялася, і знову тишком взяла жуйку. Схоже, що вона одночасно пила каву і жувала гумку. Оригінально.

— А ці «обдаровані і талановиті» діти? — запитала Джейн. — Діти проходять якісь тести, чи як?

— Є цілий процес визначення, — пояснила Маделін. — І для них розроблені спеціальні програми та «можливості». Вони залишаються у тому ж класі, але отримують складніші завдання, здається, а ще часом їх забирають на окремі заняття зі спеціальними вчителями. Послухай, звісно ніхто б не хотів, щоб діти нудилися у класі і чекали, поки решта їх наздоженуть. Це я розумію. Але я трохи… ну, скажімо, минулого року у мене виник невеликий, так би мовити, конфлікт із Ренатою.

— О, Маделін любить конфлікти, — пояснила Селеста Джейн.

— Якось Рената примудрилася викроїти час поміж своїх засідань ради директорів та попросила вчителів організувати окрему невеличку екскурсію лише для обдарованих дітей. До театру на виставу. Але щоб насолоджуватися виставою не треба бути з біса талановитим. Я менеджер з маркетингу у Театрі півострова Пірріві, і саме так про це довідалася.