Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

Довгі місяці без інтиму далися взнаки і тіло відреагувало одразу. Сніжана палко відповідала на поцілунок, виробляючи язиком хитромудрі візерунки. Проте Владу все в ній було не таке. Губи дівчини мали зовсім інший смак. Сніжана вся була іншою. Незнайомою і зовсім чужою. Навіть огидною. Влад роздратовано випустив дівчину з обіймів і знову повернув голову туди, де бачив Леру. Але тепер там не було нікого. Міраж зник, проте легше від цього не стало. 

— Вау! — Сніжана з посмішкою облизала губи і грайливо зустріла погляд Влада. — Це було круто! Може… Знайдемо якесь затишне місце і продовжимо?

Затуманений мозок працював кепсько, але уява все ж намалювала Владу яскраву картинку усамітнення зі Сніжаною. Мабуть, після стількох місяців без жінки тіло мусило б відреагувати радісно. Проте Влад раптом відчув, що його починає нудити. І причиною цього було аж ніяк не віскі. Нудило від Сніжани.  

— Не хочу, — Влад підвівся на ноги і похитнувся, спершись рукою на барну стійку. — Ти огидно цілуєшся, Сніжано!

Дівчина обурено відкрила рота, але Влад не став її слухати і рушив на вулицю. З неба досі сипався густий сніг, вкриваючи тротуари пухнастою білою ковдрою. Влад не ризикнув сісти за кермо і добрався додому на таксі. Квартира зустріла тишею, від якої хотілося завити вовком. Влада добряче хитало. Увімкнувши світло в коридорі, він стягнув взуття і пальто, зайшов у темну вітальню і зупинився. Колись тут жило щастя і лунав дзвінкий сміх Лери. Ці стіни бачили шаленство пристрасті, чули гарячі зізнання, були свідками ніжної чуттєвості. А тепер тут тихо і порожньо. Чому Лера так безжально знищила їхню казку? В грудях знову почало пекти, а шалена втома викликала бажання поспати. Влад доплентався до спальні бухнувся на ліжко та одразу провалився в сон.

Розплющити очі було важко, але Влад змусив себе це зробити. Голова гуділа так, наче по ній всю ніч хтось гупав молотком. Влад поморщився і сів на ліжку, притуляючи долоні до скронь. Він не напивався так ніколи. Біль у грудях не зник і доповнився відчуттям огиди до самого себе. Спогади про минулий вечір у клубі були дуже розмитими. Влад старанно напружив пам’ять і скривився. Здається, він цілувався зі Сніжаною. Фу, це ж треба! Ну добре хоч, що лише цілувався.

Прохолодний душ, міцна кава та пігулка від головного болю допомогли трохи прийти до тями. Мозок нагадав, що сьогодні понеділок і треба йти в університет. Влад прогнав цю думку. До біса все! Сьогодні можна прогуляти! Натягнувши спортивні штани та футболку, Влад сів на канапу у вітальні і замислився. Ще три місяці, а потім буде диплом і Варшава. Модель життя, спланована батьком. Реальність без Лери, улюбленої справи та щастя. Кохання було примарним. Можливо, Лера і в успіх ідеї з СТО насправді не вірила? Ця думка боляче зачепила і Влад стиснув зуби. Ні, ніхто не забере у нього мрію! Треба здійснити її заради себе самого. Навіть якщо весь світ буде проти. Влад підхопив телефон і набрав номер батька. Ярослав відповів вже після першого гудка.

— Привіт, сину. Щось хотів?

— Привіт, — Влад говорив спокійно і впевнено. — Так, тату. Хотів сказати, що я не поїду у Варшаву. Я буду займатися улюбленою справою і відкрию СТО.

— Владе, ти знову?! — голос Ярослава став різким. — Ми вже все вирішили.

— Це ти вирішив. А я хочу залишити у своєму житті хоч щось для себе. Якщо втратив кохання, то мушу хоча б зберегти мрію. Щоб не здуріти.

— Владе, я забороняю тобі навіть думати…

Влад відхилив виклик і відклав телефон. Не було жодного бажання вислуховувати обурені дорікання батька. Можливо, хоч улюблена справа допоможе заглушити біль від розбитого серця?

Наступного ранку Влад вирушив в університет. Одногрупниці зраділи його появі і лише Сніжана демонстративно дулася. Владу було байдуже. Навчальний день здавався страшенно довгим, але о першій лекції нарешті закінчилися. Влад вийшов на вулицю. Зимовий день був похмурим і тихим. Влад вирішив забрати позашляховик батька, який залишився біля клубу і повернув у бік метро. Проте мимоволі сповільнив кроки, коли випадково повернув голову і помітив Леру. 

Дівчина вийшла з будівлі університету і теж рушила у бік метро, опустивши очі на вкритий снігом тротуар. Здавалося, що вона не помічала нічого навколо. Обличчя Лери виглядало незвично блідим, а Владу нестерпно захотілося сховати її в обіймах і забути все, що сталося за ці сімнадцять місяців. Можливо, даремно він не вислухав її позавчора? Лера продовжувала наближатися до Влада. А потім нарешті підняла голову і зупинилася, зустрівши його погляд.

Влад ще ніколи не бачив її такою. Погляд Лери пронизував крижаним холодом, а в її сірих очах тепер не було жодного сліду тепла. Лише холодна відчуженість. Владу перехопило подих від такого контрасту. Психологія вчить, що проблеми треба пропрацьовувати і відпускати. Отже, треба поговорити.

— Привіт, — Влад промовив це зовсім тихо, нерішуче зробивши крок до дівчини.

— Привіт, — голос Лери дзвенів натягнутою до межі струною.

— Ти сама? Ігор не проводить?

— У нього ще одна лекція.

— Зрозуміло, — Влад підійшов до дівчини майже впритул, продовжуючи дивитися в її очі. — Мабуть, нам треба відпустити минуле. Так буде простіше.

— Впевнена, що ти вже все відпустив, — Лера невесело усміхнулася, сховавши руки в кишені свого чорного пуховика. — Ти маєш рацію. Це дійсно кінець.