Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Олег

 Я дивився у кохані очі, найгарніші, добрі, що розуміють, співчувають, а головне люблять, й не міг надивитися. Все це дійство, що відбувалося в цю мить, здавалося омріяною казкою, яка нарешті втілилась у реальне життя, але було страшно навіть дихати, щоб не злякати, раптом зникне, раптом це просто сон. Юля тримала мене за руку, я не чув нічого, не чув як читалися молитви, чув тільки спільний ритм наших сердець, моє вже наче пробивало ребра. За день раніше ми з Юлею оформили наш шлюб офіційно. В державній установі не проводили ніяких церемоній, урочистостей. Банально поставили підписи, отримали свідоцтво про шлюб і поїхали додому. Ніяк не відзначали, бо наступний день обіцяв бути щасливим, але не легким, нам належало витримати церемонію вінчання, та невеличке свято з приводу нашого поєднання. Юля переносила все дуже мужньо, коли я починав хвилюватися щодо її вагітного стану, хмурила свої бровки та нагадувала, що не хвора, а здорова людина, яка не потребує надмірної опіки. Животик вже був досить помітний, але вона обрала для себе таку сукню, яка майже приховала її стан. Красуня, на неї неможливо надивитися, ніколи.

 Нашими свідками стали Сергій та Ліка, саме вони активно підтримували і допомагали знайти одне одного в життєвому вихорі, який нас роз’єднав. Ліка допомогла Юлі з деякими організаційними моментами, з сукнею, взуттям, прикрасами, дівчата дуже здружилися останнім часом, і я цьому радів, бо дуже хотів, щоб мої близькі друзі прийняли мій вибір. Юля ж з Лікою підібрали одяг і для мене. У неї біла сукня розшита традиційним українським орнаментом, мені підібрали сорочку з ідентичним малюнком. На мене поклали обов’язок тільки обрати обручки, на мій подив Юля теж не схотіла приймати в цьому учать, лише сказала розмір свого пальчика. Звісно, що я вибрав для нас однакові, чомусь не хотів ніяких викрутасів, взяв звичайні класичні, досить широкі, на внутрішньому боці лише замовив гравіювання. На її обручці написав «Серденько Змія», а на своїй – «Ти мій всесвіт». Я не помилився, Юля оцінила, їй дуже сподобалось, і хоч обручки мали достатньо велику вагу, виглядали досить скромно, з секретом всередині, в цьому була їх унікальність для нас особисто.

 Для мене вся церемонія пройшла наче в тумані, я бачив перед собою тільки своє серденько, автоматично відповідав на питання, хрестився, Юля здавалася більш зібраною. Очікував чогось більш тривалого, та не помітив як ми вже вийшли на вулицю із храму, де я одразу підхопив кохану та закружляв у щасливому танку під гучні оплески близьких та друзів. Попереду було ще багато подій в цей день, фотосесія, ресторан, а я вже мріяв як покладу її на ліжко й повільно зніму одяг… Вона ще ні разу мене близько не підпустила до свого тіла, відтоді, коли ми вдруге знайшли одне одного. Від бажання та хтивих фантазій нутро виривалося назовні, все читалося в моєму погляді, бо Юля досить часто від нього ніяковіла.

- Ти мене наче зжерти хочеш, Олеже! – прошепотіла на вухо, так щоб ніхто з присутніх не почув. – Перестань.

- А раптом це так і є?! – притиснув міцніше, більше відпускати не збирався, сьогодні так точно. – Втечеш? – вона всміхнулася.

- Куди я вже від тебе втечу? Нісенітниця якась. – поцілувала мене, я одразу ж підхопив ритм, прикипаючи до неї вустами.

- Гей, пташенята! – Кирило, як завжди в своєму репертуарі, паскудив мені всю малину і ржав. - Їсти вже хочеться, після ваших фотосесій.

- А ти вічно про одне і те ж. – буркнув я.

- Великий, сильний чоловік потребує підзарядки. – до нього підійшла Люба, й обвила руками широку талію чоловіка.

 На цій парочці лежало більш відповідальне завдання, як на самих досвідчених. Вони дивилися та розважали всю нашу дитячу кампанію. Кирило ще той веселун, швидко знаходив з малими спільну мову та міг регулювати їх поведінку, ще б папугу припер із собою. Завжди дивувався його талантам, бути стальним хоробрим бійцем, та одночасно вміти бути веселим і добрим таточком для всіх діток із нашої кампанії. Любі залишалося лиш спостерігати, та нести відповідальність за воду й смаколики для малечі.

- До ресторану ще година, терпи.

- Та в мене живіт до ребер прилипне за годину. – бовкнув друг.

- Нічого не треба терпіти. – втрутилася Юля. – Сергію! Принеси, будь ласка, там у багажнику стоїть кошик з бутербродами та солодощами. – чоловік кивнув та пішов до машини.

- Он як! Тоді і я вже зголоднів! – вигукнув у відповідь.

- Почекаєш, я перший! – Кирило підбіг до Сергія, який вже повертався з кошиком.

 Поки ми оточили кошик, дівчата фотографувалися самі та разом з дітлахами, я й радів, що вони на деякий час про нас забули. Ми встигли перекусити, перекурити, перепочити, погомоніти.

- Ну що, друже? Тепер життя вдалося? – я погоджуючись хитнув головою. – А ти переживав, ледь все не втратив, із-за якоїсь дрібниці.  Я ж тобі казав! Он як швидко бігаєш навіть на залізній нозі.

- Та, що там нога, її не видно. А навіть якщо і вдягти шорти, дівчата ще липнути будуть, бо зараз таких термінаторів серед нас багато. – я розреготався, махнув на дурня рукою. – Ти на мене подивись! – провів рукою навколо свого обличчя. – От я красень! Тепер всі звертають на мене увагу.

- Головне, що не тільки дівчата, а й чоловіки. – реготнув я.

- А це вже не важливо, головне на кого звертаю увагу я сам!

- Так – так! І на кого це ти звертаєш увагу?! Га?! – Люба непомітно підкралася зі спини, та обхопила руками талію Кіра. Він одразу повернувся і підхопив її. – Моя увага назавжди прикута до однієї жінки. – поцілував її ніжно.