Читати книгу - "Американська пастораль"

Вище даху її дому, за якихось півмилі, малювалися обриси ділової частини Ньюарка і виднілись три знайомих слова, навіваючи легкість і затишок (які нізащо не навіяли б інші англійські слова). Слова каскадом спускалися по фасаду розкішної брили, де сплітались у вузол всі ниточки тутешнього ділового життя; великі, білі, аскетичні літери, які, зайнявши десять поверхів, декларували надійність і стабільність фінансових інституцій, суспільний прогрес, безмежні можливості та невимовну гордість; непорушні літери, видні навіть з літака, коли ваш персональний лайнер, прямуючи з півночі, заходить на посадку в міжнародному аеропорту.

БАНК ВАШОЇ МРІЇ

Ну, й де наші мрії? Ніде. Перетворилися на жах. Банк вашого жаху — жаху! Знизу, від перетину Колумбії-стрит і Ґрін-стрит, де його дочка жила ще гірше, аніж її злиденні прадіди, коли щойно припливли пасажирами четвертого класу та поселилися у прибутковому будинку на Принц-стрит, — ви бачили гігантський рекламний щит, поставлений, аби приховувати правду. Тільки безумець міг повірити в те, що на ньому написано. Не щит, а казочка.

Три покоління. Всі три росли. Працювали. Ставали грошовитішими. Успішнішими. Три покоління в битвах за Америку. Три покоління вливалися в народ. А тепер, на четвертому поколінні, все скінчилося пшиком. Усе було зруйновано дощенту.

В її кімнаті не було вікна, тільки вузька фрамуга над дверима, яка виходила в коридор без світла — просяклу сечею двадцятифутову стайню, чиї стіни з облупленою штукатуркою йому схотілося рознести голіруч у ту саму мить, як він зайшов сюди і відчув тутешні пахощі. Коридор вів на вулицю через двері, які не мали ні замка, ні ручки, ні скла в подвійній рамі. Він пошукав у цій кімнаті бодай якусь подобу крана з водою чи опалювального радіатора, та не знайшов. Швед не міг уявити, де тут туалет і як він виглядає, а запах наводив на думку, що і для Меррі, і для блудяг з хайвею чи Малбері-стрит туалетом слугує коридор. Якби Меррі була коровою в материній череді, вона жила б краще, набагато краще: в сараї, куди худобу заганяли в лиху негоду, тварини зігрівали одна одну теплом своїх тіл, та і їхнє густе хутро на зиму густішало, а мати Меррі щоранку, навіть у сльоту чи під крижаним холодним вітром, приносила їм тюки сіна. І Швед подумав, що в зимову пору худоба там була цілком щаслива, згадав ту нерозлучну парочку — відставного плідника Графа і стару кобилу Саллі, — яких прозвали «непритиками»: за людськими мірками їм обом було по сімдесят — сімдесят п’ять років. Їхнє життя вже заходило за обрій, коли вони знайшли одне одного і стали нерозлийвода: куди одне, туди і друге, весь час і всюди разом, і були при цьому цілком собою задоволені.

Приємно було спостерігати за ними та їхнім безхмарним існуванням. Згадавши, як вони в погожі дні лягали на осонні, прогріваючи спину та боки, Швед подумав: от і їй би теж стати твариною!

Розум Шведа відмовлявся осягнути не тільки те, як Меррі могла жити в цій дірі, наче парія, не тільки те, як Меррі могла стати утікачкою, розшукуваною за вбивство, а й те, як він і Дон також були причетними до цього. Як же могли їхні невинні слабкості позначитися на цій людині? Якби не сталося нічого з того, якби вона залишилася вдома, закінчила б школу, вступила до коледжу, то з нею все одно були б проблеми, так, серйозні проблеми: в ній надто рано пробудився дух бунтарства, так що проблем і без в’єтнамської війни було б там задосить. Вона б ще довго борсалась у задоволенні від спротиву та усвідомлення своєї відчайдушності. Зате вона була б удома. А вдома як: повибрикував трохи — і доста! Тут не досягнеш пікового задоволення, того градуса, коли ти трохи повибрикуєш — уперше, вдруге, втретє, — і нарешті вирішуєш: це ж так класно, так круто, чому б не повибрикувати ще, і ще, і ще!.. Хіба вдома хтось дозволить пірнути в цей бруд? Удома ти не зможеш жити там, де панує безлад. Удома ти не зможеш жити там, де панує безвладдя. Удома — величезна прогалина між тим, яким повинен бути світ в її уявленнях, і тим, яким він був для неї. Що ж, більше не існує цього дисонансу, який би порушував її рівновагу. Ось її римрокські фантазії, а їхня кульмінація вселяє жах.

Якби не час, трагедія могла б їх обминути: їм постійно бракувало часу на дочку. Коли вона під твоєю опікою, коли ось вона, тут, тоді щось іще можна зробити. Коли ти певний час стабільно контактуєш із дитиною, всі неминучі огріхи — ті хибні судження обох сторін, — так чи інакше, завдяки цьому постійному, терплячому контакту, виправляються й виправляються, поки нарешті, дюйм за дюймом, день у день і дюйм за дюймом, огріхи щезають зовсім, і тебе охоплює звичайне задоволення: твоє батьківське терпіння винагороджено, все спрацювало… Але не в цьому разі. Як розв’язати цю проблему? Хіба він міг привести сюди Дон, аби вона побачила дочку? Дон, з її підтягнутим, яскравим новеньким лицем — і Меррі, котра сидить по-турецькому на лежаку: в замацаному светрі, у безформних штанях і чорних пластикових капцях, у яких приймають душ, та з виразом смиренного спокою за бридкою ганчіркою на обличчі? Яка ж вона плечиста! Як і він сам. Але її плечі — кості та шкіра. Те, що сиділо перед ним, не було ні його дочкою, ні жінкою, ні дівчиною; така собі пародія на людину, макет людини в натуральний розмір, схожий на зліплене з палиць опудало і навіть одягнутий, як справжнє опудало; недолугий символ живої істоти на обійсті у фермера, де тільки геть дурнуватий птах міг би прийняти це створіння за вихідця з родини Левових. Хіба можливо привести сюди Дон? Везти Дон по Мак-Картер-хайвею, повернути з Мак-Картера на цю вулицю, проминути склади, каміння, звалище, якісь уламки… А коли вона побачить цю кімнату, відчує запах у ній, доторкнеться до стін?.. А чи зможе вона доторкнутися до немитого тіла, до брудного волосся, обтятого абияк?

Він припав на коліно, читаючи написи на картках, прикріплених на стіні над матрацом; над ліжком в Олд-Римроку на тих самих місцях висіли фотографії обожнюваної нею Одрі Гепберн.

Я відмовляюся від будь-якого вбивства живих істот, великих і малих, рухомих