Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

За годину він розпаковував їжу й зазирав у пляшки від води. Ще за тридцять хвилин він відкупорив собі пиво, яке знайшлося в Кема, сів на переднє сидіння й, підставивши обличчя під кондиціонер, пригостив Дафі крекерами з Кемеронових запасів.

Нейтан оглянув безлад, який улаштував навколо. Нічого. Якщо конверт таки викопали з-під могили скотаря й заховали в машині, відшукати його Нейтанові не до снаги. І якщо в той час в автівці був хтось інший, а не Кемерон, він себе нічим не виказав. Можливо... Нейтан ковтнув пива і скривився — воно було гаряче, як чай. Можливо, тут нема чого шукати, бо нічого й не було.

Він досі сидів, посьорбуючи пиво й міркуючи, коли почулися кроки і з запорошених сітчастих дверей з’явилася постать. Баб.

— Я почув двигун, — заліз Баб на пасажирське сидіння. — Шукав тебе.

— Справді? — Нейтан простягнув йому одну з п’ятьох бляшанок пива, що лишалися в братовій коробці.

— Руку вивернув, — мовив Баб, беручи пиво й обводячи поглядом машину. — Що ти тут робиш?

— Якщо чесно, сам не знаю.

— Ясно... Що ж... — він відкупорив тепле пиво і, роблячи ковток, майже не скривився. — Слухай, приятелю. Я хотів вибачитися.

Нейтан з подивом зиркнув на нього.

— Та невже?

— За Келлі. Знаю, це я винен, але присягаюся, я випадково. Повір мені. Я серйозно не хотів, щоб так сталося.

Келлі була чудовою собакою. У мене серце краялося, коли я почув, що вона здохла. Я б такого з нею навмисно в житті не зробив.

— Знаю, — озвався Нейтан цілком щиро.

Баб поглянув на бляшанку в себе в руці.

— Я почувався жахливо. Не треба було мені труїти динго, але я не знав, що ти будеш поблизу. Я думав, що позбирав усю отруту. А коли почув про Келлі, хотів усе пояснити, але Кем сказав, що сам усе пояснить. Усе залагодить. Сказав мені, що побалакав з тобою, але ти розізлився. Проте він сказав, що ти розумієш: я ненавмисно, просто ти ж трохи того, ну знаєш... — Баб постукав себе пальцем по голові. — І тому краще почекати, поки ти сам заспокоїшся, і ніколи про це не заводити більше мову.

Нейтан зробив з бляшанки великий ковток теплого пива.

— Він не розмовляв зі мною.

— Ні? Ну, так. Я теж це підозрював. А коли ти вчора оте все наговорив, я просто запанікував. Це був жахливий учинок, і відтоді я постійно почувався жахливо. Слід було мені піти побалакати з тобою прямо, не довіряти це бісовому Кемові.

Ільза мала рацію, подумалося Нейтанові. Пробачить він брата чи ні, а Келлі це не поверне.

— Дякую, що розповів, Бабе, — зітхнув Нейтан. — Але слухай, це я маю просити вибачення. Слід мені було сказати це багато років тому, але мені дуже шкода, приятелю, що я так мало робив, щоб допомогти тобі з татом...

— Ні. Господи, Нейтане, ти не винен. Ти намагався. І Кем теж, як по справедливості.

— І все одно, слід було мені...

— Що? Що ми могли вдіяти з таким, як він? — обернувся Баб. — І взагалі, тобі теж було погано.

— Але не так. Не настільки, — мовив Нейтан. — Ми з Кемом завжди мали один одного.

Деякий час вони сиділи, попиваючи пиво й дивлячись крізь лобове скло. Його вже притрусило курявою, тож видно було погано.

— Мені тут не подобається, — нарешті заговорив Баб. — Забагато всіляких спогадів. Саме тому я і труїв тих динго. Хотів назбирати грошей і переїхати в Далстервіль, бо Кем не хотів мені допомагати. Тому я так тупо наїхав на тебе за маєток, — зітхнув він. — Нічого особистого, приятелю, але сама думка про те, що доведеться тут залишитися і ще десять років бути на побігеньках в іншого брата, зводить мене з глузду. Мені просто треба виїхати звідси.

— Постріляти кенгуру в Далстервілі, га?

— Ага, — підтвердив Баб із замріяним поглядом в очах. — Там буде класно. Матиму власний дім, познайомлюся з людьми. В Далстервілі повно дівок, знаєш? Ціла купа, не те що тут.

— Ага, — легенько посміхнувся до Баба Нейтан. — Чув про таке.

— А потім, коли помер Кем, я подумав, що це — мій шанс. Якщо не можу поїхати, то хоч управлятиму маєтком — це теж непогано. Зміг би запровадити деякі зміни, а тоді... — Баб відірвав кільце на бляшанці. — Було збіса очевидно, що ніхто не вважає, наче я на таке здатен. Усі відкрито сподівалися, що ти переїдеш назад до нас і допомагатимеш Ільзі, й мене це бісило.

Нейтан нахмурився.

— Не думаю, що вони хочуть саме цього. Ільза найме управителя абощо.

— Приятелю, — мовив Баб, — саме цього вони й хочуть. Я чув це і від Гарі, і від мами. Ільза теж не проти, я так розумію. Вони чекають, коли ти нарешті висловиш зацікавленість.

— Серйозно, ніхто й не згадував про це.

— Знаю, бо вони всі перелякані й не хочуть занадто тиснути на тебе після того, ну знаєш, що сталося з Кемом. А ще те, що ти трохи...

— Що?

— Ну, як я казав, — Баб знову постукав себе по голові.

— Я не того, — сказав Нейтан — і поглянув на випатрану машину. — Не завжди. І взагалі, я ледве зі своїм господарством даю раду.

— Ага, бо це не господарство, а гівно. На тій землі ніхто не зміг би заробити грошей. Гарі постійно це повторює. Навіть Кем це, бувало, казав. Ти й так непогано впорався, що воно досі ще якось працює.

Довгу хвилю Нейтан не казав нічого. Узяв собі ще пива й відкупорив. Завдяки кондиціонеру ця бляшанка встигла трохи охолонути. Трохи нижче кімнатної температури.

— А ти? — нарешті запитав він.

— Нейте, я не хочу нічим управляти. Забагато паперової роботи. Не зрозумій мене неправильно, я був би зовсім не від того, щоб мені запропонували, бодай з бісової ввічливості, але то таке. Я просто