Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Ммм, кумедно. А я можу спокійно спати, тільки коли знаходжусь удома, ну чи після бурхливого святкування, – зізналася я.

– Я ось що подумав, коли все закінчиться, треба буде всім разом десь це культурно відзначити, – раптом заявив Нік.

– Було б непогано! – Натхненно погодився Том, – У столиці я знаю кілька непоганих закладів, де можна випити і чудово поїсти. Але зараз я хотів би просто поснідати.

– І то правда, – погодилася я з ним.

Поснідали ми рано, сонце тільки почало освітлювати вершини скель, але незабаром воно вже повністю висвітлювало все довкола, і ми вирушили далі в гори. Знову пройшовши за сьогодні чималу відстань по скрипучому снігу, який за ніч неабияк замів дорогу, чим ускладнював нам шлях, ми нарешті вийшли на пряму стежку з високими хвойними деревами, які створювали нам коридор, все було засніжине наче в казці, гілля повільно колихались від вітру, і я почала помічати, що місцями з'являлася зелень незважаючи на зимову гірську погоду, Тому я не могла не згадати про нашу недавню пригоду з відьомським садом. Мене це насторожило.

– «Уже зовсім близько!», – похмуро, але якось нетерпляче, промовила Фумка.

– «Не лякай так! Що близько?», – запитала я.

– «Скоро ми зустрінемось з відьмою».

– «Ну, знаєш, це не дуже смішно! Та ще й кажеш таким потойбічним голосом, ніби ця відьма гірше, що могло з нами статися».

– «Щоб так говорити в мене є свої причини, про які тобі краще поки не знати», – відвернулася вона.

Забалакавшись з лисицею, я навіть не звертала уваги на те, куди я йду, і тільки після того як почула здивування хлопців, вже придивилася куди принесли мене ноги.

– Нічого собі! – казав Том.

– Було звичайно припущення, що в цих горах ми знайдемо щось цікаве, але це було несподівано, – сказав Нік.

– Ой, здається, прийшли, – видала я, чим привернула здивовану увагу чоловічої аудиторії. А Фумка при цьому невдоволено пирхнула.

– Анко, чи не хочеш ти сказати, що знаєш, куди ми потрапили? – запитав мене Нік.

– Може й так, – винувато подивилась я на нього.

– І так, ми уважно слухаємо тебе. Розповідай поки не пізно, – наполягав він, при цьому пильно поглядаючи і на Фумку. Мені нічого не залишалося, як розповісти все, що казала мені лисиця, інакше це справді було дивним, що я не знала про існування цього міста, але знаю про те, що на цій горі. Щоправда, мене мучило ще питання, звідки Фумка сама про це дізналась.

– Який був сенс це приховувати від нас? – дивуючись, спитав мене Нік.

– По-перше, мені це розповіла лисиця і ви б можливо мені не повірили, а по-друге..., я ще не придумала, що по-друге.

– Відмінне виправдання, відразу видно, підготувалася, – в'їдливо сказав Нік.

Весь цей час ми вже стояли на вимощеній камінням доріжці, що вела прямо до вхідних дверей будиночка. Замість газону у відьми скрізь зеленів м'який мох. Сам будиночок і дерева навколо нього були обплетені плющем і виглядали досить цікаво. Вікна виявились невеликі і навіть трохи покосилися, двері і віконниці мабуть колись були гарного бузкового кольору. Зараз же вся фарба облізла, і від неї залишилися лише уламки спогадів про колись насичений колір. Дах будинку зеленів з-за моху і якщо я правильно помітила, там навіть папороті знайшли, як прижитися, а з труби будиночка валив дим. І як тільки ми раніше не помітили цей зелений оазис?

– Ну, привіт, – раптом почули ми приємний жіночий голос, після чого помітили відьму, що стоїть на порозі. – Я давно на вас чекаю, тому заходьте, не соромтеся, – запросила вона нас до будинку, і ми як загіпнотизовані змією мишки пішли прямісінько за нею.