Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Джейсон Х’юз-Коулман спідлоба роздивлявся Сьому. Ввімкнув фотоапарат і запустив режим перегляду знімків: у камері збереглося чотири фотографії кремової мармурової стіни з чорними долонями та кілька знімків притемнених розгалужень.

— Я наскочив якраз, коли він фотографував, — додав вартовий.

— Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Nikon’а», поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?

— Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотів побачити письмена.

Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець ледве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), після чого звелів другому перуанцеві, що тримав Сьому:

— Відпусти його.

— Е?!

— Просто відпусти.

— Він же порушив…

— Ти наполовину дерев’яний, аміґо? — в голосі задеренчали металеві нотки.

— Слухаюсь, — вартовий забрав руки від Семена, а для переконливості позадкував до стіни.

— Лягайте спати, — порадив Джейсон хлопцям і дівчині, — завтра в нас багато справ. Добраніч… — і погасив світло.

Сьома колодою повалився на матрац.

LXXXVIII

— Що це було? — долинув із глибини нори здивований голос Ґрема.

— Я боялася, що він уб’є тебе, — зв’язки Сатомі все ще дрижали.

— Що це було? — передражнив мулата Левко. — Хочеш, твою маму, дізнатися, що це було? — він повернувся до Сьоми й зашипів: — А я хочу знати, якого хера ти поліз у ті ходи? — пауза. Сьома, склавши руки, мовчки тупився собі під ноги. Левко оскаженів: — СУЧИЙ ТИ СИНУ! Ти смердючий кавалок собачого лайна!

— Чувак… — спробував захищатися Сьома.

— Не кажи мені «чувак», придурку! — Левко нахилився вперед і стишив голос. — Я гепу рву, щоб придумати, як нам утекти, а ти… — руки зі скрюченими пальцями потяглися до Семена, він був готовий задушити товариша.

— Я не зможу втекти, — огризнувся Сьома. — Ти забув, що я в гіпсі? Я не зможу йти через джунглі, навіть якщо ми виберемось із Паїтіті.

Українець присунувся впритул і заговорив іще тихіше:

— Я зараз говорю не про джунглі, йолопе. Ґрем знає, як підняти в повітря той вертоліт, що стоїть біля котеджу. Розумієш, що це означає? Нам залишається намізкувати, як відволікти вартових, вибрати момент, коли ніхто не заважатиме, і фу-у-х, — хлопець показав рукою, як вони злітають у небо.

Сьома підняв голову.

— Вибач, чувак…

— Нам дозволили вільно пересуватися Паїтіті. Ти хоч усвідомлюєш, яке це щастя? Я міг вільно вештатися терасою, спостерігати, планувати… Зате тепер, через твій безмозкий вибрик, до нас приставлять вартового, а може, взагалі посадять під замок і годуватимуть крізь ґрати, немов звірів у зоопарку!

— Вибач…

— Досить, — утрутилася Сатомі, підсунувшись до хлопців. — Не кричи на нього. Все владнається. Якби Джейсон хотів поставити вартового, він лишив би його просто зараз.

Розумом Семен осягав, що закиди Левка небезпідставні. Подавшись у підземелля, він підставив усіх. Але серце нашіптувало інше. Росіянин згадував м’які барви Білої кімнати й безпричинне піднесення, що затопило груди, щойно він зайшов досередини. Він пам’ятав, як хвилі зеленого світла огинали його, лагідно торкаючись шкіри, й несподівано зловив себе на думці про те, що… не хоче тікати. Навіть на вертольоті.

— This guys are fucking billionaries[108], — задумливо проказав Сьома.

— Блін, і що з того? — українець струснув долонями з розчепіреними пальцями біля голови. — Нам треба вигадати, як звалити звідціля.

— Я б не поспішав із висновками.

— Що?

— Думай, Лео, думай. Я не впізнаю тебе, — повільно проговорив Семен.

— До чого ти це? Я не розумію.

Сьома зітхнув.

— Лео, ці люди знайшли золото інків. Може, й не інків, зараз на це начхати. Не знаю, скільки в них жовтого металу, але точно не менше, ніж вивіз звідціля Пісарро п’ять століть тому. Це мільярди доларів. Мільярди сраних доларів, які не потрібно відмивати, бо метал — він і є метал! — росіянин перевів подих і продовжив: — Кожен із них є мільйонером. Кожному вистачить грошей на три життя, навіть якщо вони, не оглядаючись, витрачатимуть їх на дівчат, наркоту й нескінченні вечірки.

— Так… — зненацька у Левка всередині все похололо. Здається, він зрозумів, до чого підводить Семен.

— А тепер скажи мені, Лео, чому вони досі не звалили? Чому сидять у цій глушині?

Кімната з білого мармуру

LXXXIX

14 серпня 2012, 08:40 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон стояв посеред «нори», розставивши ноги. На ньому були широкі джинси, похідні бутси й легка вітрівка. У коридорі спинився один зі стрільців.

— Сьогодні допомагатимеш Марко на кухні, — чоловік вказав пальцем на дівчину.

— Хто такий Марко? — підозріло зиркнула на чоловіка Сатомі.

— Наш кухар. Не бійся, красуне, кулінар буде чемним, обіцяю, інакше я використаю його яйця замість м’ячиків для гольфу. Можеш йому так і сказати. Основне, щоб робила все, що він накаже, на кухні, — Джейсон повернувся до мулата, ковзнув поглядом по м’язах на руках і грудях. — Тебе, ніґґере, сам Бог велів відправити на плантацію.

— Яку плантацію? — так само насторожено, як і японка мить тому, поцікавився Ґрем.

Джейсон роздратовано клацнув зубами, з боків міцно стиснутих губів концентричними півмісяцями скупчилися зморшки. Від шалу його ніздрі роздулися, а над ними проступили дві ямки. Левко зміркував, що чоловік, мабуть, більш вибухонебезпечний, як нітрогліцерин. Спалахує від найслабшого непродуманого посмику. Спопеляючи мулата поглядом, Джейсон озвався — і звучав він так, наче проштовхує вгору стравоходом печінкові камені завбільшки з перепелині яйця:

— Ви з мене знущаєтеся, шмаркачі? Ви гадаєте, в нас тут клуб «чомучок» або зібрання дошкільнят, які можуть до безкінечності діставати запитаннями? — очі химерно пульсували, переливалися сріблом, одначе від цього чоловік не змахував на божевільного. Він помовчав, пройшовшись поглядом по хлопцях і дівчині, а тоді гарикнув, бризкаючи слиною: — Ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую! Вдовбайте це в свої тупі казанки, бо, дупою своєю присягаюся, двічі повторювати я не буду! — він тицьнув пальцем у Ґрема та промовив абсолютно рівним і спокійним голосом: — Якщо я сказав, що ти йдеш на плантацію, ти маєш вигукнути «з радістю, сер!» і почати збиратися.

Жодної реакції. Хлопці мовчки витріщалися на Джейсона, Сатомі прикипіла очима до долівки.

Джейсон розвернувся впівоберту до ґевала, чий силует вимальовувався в галереї.

— Він якийсь загальмований, — після чого рвучко підскочив до Ґрема (Левко сахнувся, здавалося: сивочолий почне шматувати мулата голими руками) та знову гаркнув: — Я сказав: ти маєш вигукнути «з радістю, сер!» і почати збиратися!!!

Ґрем спершу відсахнувсь, як і Левко, проте тут-таки поквапливо підвівся й став порпатись у наплічниках. Він безглуздо перебирав речі, не знаючи, що саме треба «збирати».

Джейсон повернув голову до українця.

— Лео, ти полетиш