Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Здавалося, цей штаб роками слугував для потайних зібрань впливових людей, які вирішували справи в Академії. Перед очима так і вимальовувалася картина, як поважні чарівники в різних формах сиділи за столом з келихами вина, розглядали мапи та будували хитрі плани.

Магічних світильників «нора» не мала, проте на столі стояли дві гасові лампи. Підпаливши їх доторком пальця, Аліса підняла маску на чоло й швидко підійшла до книжкової шафи. Близько години вона постійно крутилася від столу до полиць, перебираючи книги, фотоальбоми та навіть чиюсь писанину від руки. Дрібка роботи, і це нарешті дало свій результат!

В одному фотоальбомі Аліса знайшла цілу купу старих зображень із жінкою з її видінь. Вона була в Академії. Жива, справжня. То в простому одязі, то в формі кафедри розуму. Її мати вчилася тут! Але ким був батько?

Поруч з жінкою на фото часто стояв ошатний чоловік. Аліса справді схожа на нього. Така ж форма лиця, такі ж, як їй здалося, очі. Та й волосся він мав світліше за чорняве в матері. На жаль, усі ці фотографії були без підписів.

Забравши одне зображення собі в записник, Аліса продовжила шукати далі. За мить вона натрапила на статтю про появу на світ принца, спадкоємця престолу Елендору. Поруч розміщувався вже кольоровий знімок. На ньому вона знову побачила їх: свою матір і того чоловіка, що тримав у руках немовля. Зараз Аліса могла ще краще помітити її схожість з… Королем? Вона прокліпалася, відмовляючись вірити в побачене. На їхніх головах лежали корони, а під фото підпис: «Король Артур ІІІ з дружиною та сином». Але якщо це його дружина, то жінка з видінь Аліси — королева Ізабель.

— Не може бути, — пробурмотіла вона, вдивляючись на фотографію, ніби від її погляду може щось змінитися.

Невже це правда, і теорії Генрі — не маячня, а Аліса — це зникла принцеса Анабель, яка якимось чином змогла вижити після нападу на палац? Ні, вона не вірила. Не могла повірити. Вона й королівська родина… Пф. Хоча тоді це пояснювало, звідки в неї така сила: минулий король був могутнім чарівником, що зміг Вогняною стіною розділити материк і досі підтримує це полум’я. Також ставало зрозумілим, чому найпотужніша сила Аліси — вогонь, чому напис на персні верборською і до чого тут вирізьблений фенікс — символ роду Бранадар. Занадто багато доказів для заперечень.

Вона не знала, як їй реагувати. Голову просто переповнювали емоції: радість за таку бажану знахідку, печаль за рідними, страшенна лють, страх перед невідомим майбутнім і безпорадність. Вона — довбана принцеса. Не Аліса з невідомого цирку — Анабель з палацу.

Ні, їй потрібно ще одне підтвердження, що це правда.

Аліса стояла перед столом зі знімком в руці, мов укопана, намагаючись зібрати в одну картину деталі різних пазлів. Здавалося, зав’язка маски на потилиці почала тиснути ще сильніше. Раптом вона відчула недалеко чужі кроки, що наближалися сюди майже безшумно. Схопившись з місця, Аліса закрила альбом, повернула його на місце, надягла маску назад, вкинула ще одне фото в рюкзак і повернулася, щоб загасити лампу. Тієї ж миті вона випадково зачепила ногою невелику вазу, що ховалася весь цей час на підлозі. Ваза підлетіла вгору та з гучним, неприємний тріскотом розбилася на дрібні друзочки. Аліса відсахнулася від столу. Не встигла вона й второпати, що відбулося, як її шию раптом ззаду обвила рука. Прийом задушення, як вона вчила на гвардії. От тільки як з нього вибратися? Аліса вчепилася в рукав противника нігтями. Він затиснув шию сильніше. Занадто сильно. За мить Аліса втратила сили боротися. Перед її очима все нудотно помутніло. Не минуло й хвилини, коли все почорніло, а тіло впало в невагомість.

***

Аліса отямилася невідомо за скільки часу. Ноги на землі, під дупою твердий стілець, руки міцно зав’язані за спиною. Вона нічого не бачила, нічого не чула, дихати давалося важко, а в голові пульсував вогонь. Минуло ще скількись глибоких вдихів-видихів, доки біль став стерпним, і вона змогла зосередитися на обстановці довкола. Руками вона рухати не могла, але ноги лишалися майже вільні. На її подив, Аліса досі була в масці, однак поверх неї на голові висів ще якийсь смердючий мішок, крізь який вона не могла нічого розгледіти. Здається, з-під картоплі. Незворушно сидячи на місці, Аліса розмірковувала, що зараз відбувається та що їй робити. Аж ось із коридору долинули ледь чутні голоси.

— Ну і чим я тут тобі допоможу? — запитав якийсь хлопець.

Вона десь чула цей голос, але з мішком на голові та з такої відстані було важко розібрати.

— Кажу ж, треба скликати наших. Нехай розбираються з цим грабіжником, — відповів другий студент, теж, здавалося, знайомий, а може, їй усі голоси зараз однакові.

— Так а я тут до чого? Нащо ти мене розбудив?

— Генрі, не біси! — обурився він. — Ти тут у нас чарівник землі, котрий може проходити крізь стіни. Іди по всіх, особливо по Доріана, бо я один з тим заклиначем вогню довго не впораюсь!

— З чого ти взагалі взяв, що це саме заклинач вогню?

Вони зайшли в кімнату, і тепер Аліса точно впізнала голос свого друга Генрі. Виходить, злодюжка-невдаха досі в штабі товариства, і вони її ще не викрили. Це вже було непоганою новиною. Сидячи нерухомо, ніби вона досі без свідомості, Аліса продовжувала слухати.

— Він тримав руку у вогні лампи на столі, коли я зайшов. Ще сірників у рюкзаку не було, отже, вони йому не потрібні.