Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

Від часу ця велична споруда почала обсипатися. Дівчата підійшли до наполовину зруйнованого вівтаря. Тут було надзвичайно тихо, і звідси відкривався чудовий краєвид на океан і школу Резенфорд.

Відразу за храмом розкинувся зарослий садок. Недовго думаючи дівчата попрямували до нього. За кілька кроків вони зупинилися. Перед ними стояла маленька сторожова вежа з каменю. Помітити її можна було лише з повітря. Попри те, що навколо все заросло, майданчик перед вежею було розчищено.

Лера озирнулася, подивившись на всі боки. Весь той час, поки вони тут перебували, їй здавалося, що за ними хтось спостерігає.

— Ходімо. — дівчинка потягла Лізу назад. Інтуїція підказувала їй, що звідси треба йти якнайшвидше.

Почуття чужої присутності та пильного погляду залишалося рівно до того моменту, як вони пройшли храм і почали спускатися з пагорба. Ніде більше не затримуючись, дівчатка попрямували до свого гуртожитку.

— Як ти гадаєш, що там робила вежа? — Лізі довелося прискорити крок, щоб встигати за подругою. — А бачила знак на вівтарі? Там коло з квіткою у центрі. — дихання в неї вже збилося.

Лера кивнула, але не зупинялася. Вона побачила його відразу, в перші хвилини перебування в храмі. Її хвилювало, що він, як дві краплі води, схожий на малюнок амулета стихій з її книги.

 У голову закралася думка, що ніде немає докладного опису особливостей амулета. З чого Андрій вирішив, що він допоможе йому дізнатися про батька? Така думка приходила їй уже не вперше. Але чомусь чим більше вона сумнівалася у своїх вчинках, тим більше їй хотілося його знайти. Наслання якесь…

Лера думала про це всю дорогу, доки вони поверталися додому.

* * *