Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Доброго дня, — вклоняюся Капусті і його жінці.

— Доброго, — відповідає вона, заінтригована.

— Журнал узяли? — питаю Капусту.

— Так. А що ви замислили?

— Дещо для перемоги науки. Будь ласка, ідіть за мною.

— Але що відбувається?

— Хочете потрапити всередину, послухати саму Пяльцеву?

— О, Ксенію Дмитрівну! Звісно! Тільки хто ж нас пустить, тим більше з Марусею? — зітхає Капуста.

— З ким?

— З Марусею, я її Марусею назвав, — Капуста киває на перелякану мавпу. А та щось нюхати почала. Потім руку мені облизувати. Ту саму, якою я банани брав. Ну, стерво, оце так нюх.

— Завдяки Марусі й пропустять. Тільки не відставайте від мене!

— Їде! Їде! — закричали у натовпі. Дивлюся, а онде цілий кортеж авто. Наче хтось із великих князів до Сум завітав, такі почесті. А тут іще оркестр корпусу заграв, люди квіти почали на дорогу кидати. Ну, справжні урочистості. Так, он і Гольмц у першому, відкритому авто, в супроводі Ксенії Дмитрівни, голови місцевого дворянства і начальника корпусу. Оплески у натовпі, крики «Браво! Браво!», квіти так і летять! Далі авто з емблемою торгового дому «Харитоненко і син». Так розумію, що це нагороду везуть, десять тисяч рублів. Онде прикажчик, а он двоє міцних його помічників, охороняють гроші. Далі авто, мабуть, банкірів, бо серед них бачу Хомутинського, а далі ще багато інших.

Всередину корпусу пропускають лише авто з Гольмцом і нагородою. Всім іншим доводиться виходити і йти пішки.

— Миколо Ісидоровичу! — кричу я Хомутинському. Той мене бачить і кривиться. Він-то мене поважає, але коли наодинці, а ото при натовпі визнавати своє знайомство з якимось мужиком соромно. Але пам’ятає, як я йому допоміг, то підійшов.

— В Азовсько-Донському банку розповіли, що приходив товстун, орендував на тиждень банківську скриньку. Не місцевий. В інших банках нових клієнтів по скриньках не було, — шепоче Хомутинський, і по ньому видно, що швиденько хоче він закінчити розмову.

— Дякую, а хочете Ксенії Дмитрівні прислужитися? — питаю я.

— Як? — дивується Хомутинський.

— Вона дуже любить фокуси з мавпами. В Європі побачила і тепер просто божеволіє від них. А тут у мене дресирувальник знайомий є. Ось! — я штовхаю до Хомутинського Капусту з Марусею. — Це буде найкращий подарунок для Ксенії Дмитрівни, звісно, опісля знахідки «Зірки Сходу»! Проведіть цього фокусника і його дружину, побачите, яка пані Пяльцева буде щаслива!

Хомутинський кривиться, якось йому ніяково проводити людину з мавпою.

— Скажіть, що це Ксенія Дмитрівна попросила! — підказую я.

— Але я не зможу і вас ще провести, — бідкається Хомутинський.

— А мене й не треба, я сам. Дресирувальника з дружиною ведіть, — штовхнув я Капусту до Хомутинського. Той скривився, але повів.

Я з натовпу вибіг, знайшов свого візника.

— Ходімо! — кажу йому.

— Куди? — лякається він.

— Сюди! — і три рублі йому даю. Більше він нічого не запитував. Відійшли ми з ним за ріг, там через огорожу перелізли. Жодної охорони, мабуть, усі біля воріт зібралася. — Почекай тут, — кажу, а сам побіг до гауптвахти. Свиснув. Визирають кадети. Вже зовсім бліді та нещасні. — Ну, що, хлопці, в мене для вас добра звістка, але спочатку послухай ти мене, — кажу тому кадету, який шерех у кімнаті з діамантом чув. Починаю зображувати дещо. — Ти приблизно таке тоді чув?

— Таке, точно таке! Звідки ви знаєте? Що це було?

— Готуйтеся, скоро вийдете на волю! — і побіг я. До гостьового корпусу, де Ксенія Дмитрівна жила Його не охороняли, всі на центральний вхід побігли. Кімната Пяльцевої мене не цікавила, а ось та, де імпресаріо її жив, — то інша справа Плечем двері вибив, трохи попорпався всередині. Далі з візником пішли до центрального корпусу.

— Ой, тут самі пани! — хвилюється мій напарник.

— Не бійся, їм зараз не до нас.

Дивлюся, що натовп у корпус заходить, ми теж.

— Гольмц знову до кімнати пішов! — кажуть у натовпі. За деякий час чується:

— Виходить!

Усі повалили геть із корпусу. Он Гольмц з’явився, обличчя в нього тривожне, відображає, мабуть, роботу думки, щось собі він шепоче під носа На вулиці тихо стало, всі дивляться на нього, наче дикуни на чаклуна Ось на що Ксенія Дмитрівна зірка і найкраща співачка імперії, але й вона дивиться на англійського гостя з відкритим ротом Гольмц іде, а натовп перед ним розходиться, наче Червоне море перед жидівськими втікачами. Пішов англієць за корпус, роззирається довкола уважно. Підійшов до вікон кімнати, з якої діамант зник. Я дивлюся на візерунки з цегли на стіні аж до вікна, задоволено киваю собі. І Гольмц дивиться, а потім несподівано як озирнеться — натовп аж ахнув із переляку. Гольмц як побіжить уперед! Люди перед ним розходяться, тиснява, хтось упав, але й не крикнув, ані звуку не подав, тиша стоїть. А Гольмц біжить алеєю. Всі за ним кинулися. Ось він до останньої липи добіг — та як стрибне на неї. Підтягнувся на руках і застогнав, бо ж поранений. Натовп знову зойкнув. А Гольмц заліз рукою в дупло, яке в липі було, понишпорив там і дістав щось. Ото на дереві висить і показує всім Натовп знову ахнув весь. Бо у руках англійця був величезний діамант. «Зірка Сходу»!

— Матір Божа! — це вже Ксенія Дмитрівна голосом своїм янгольським сказали.

— Слава великому Шерлоку Гольмцу! — заверещав граф, який слідував за своїм кумиром по п’ятах.

Ох, що тут почалося!

— Слава! Слава! Слава! — кричав натовп, усі почали обніматися та сміятися.

— Великий Шерлок Гольмц знайшов «Зірку Сходу»! — Маєвський так кричав, що аж голос зірвав.

— Слава! Слава! Слава! — розривався натовп.

Між тим, Гольмц ізліз з дерева, одною рукою притримувався за поранений бік, а іншою тримав діамант і наближався до Ксенії Дмитрівни Поруч із якою стояв її імпресаріо, вирячивши очі. Та там у всіх очі на лоба полізли.

— Май дарагой Ксенія Дмитрівна, мати честь вручати цей дорогоцінності і вклонятися перед ваш велик таланти!