Читати книгу - "Меч приречення"

— Пухне, пане, усе стегно. І гарячка вас мучить…

— Срати на гарячку. Юрго?

— Так, пане.

— Я забув тобі подякувати…

— Не вам, пане, дякувати годиться, а мені. Се ж ви мені життя порятували, в моїй обороні утерпіли. А я? Що ж я такого зробив? Що чоловіка раненого, без тями, перев’язав, на віз поклав, щезнути не дав? То річ звичайна, пане відьми́не.

— Не така і звичайна, Юрго. Мене вже кидали… у подібних ситуаціях… Як пса.

Купець, опустивши голову, помовчав.

— Та, що ж, у паскудному світі жиємо, — пробурмотів урешті. — Але це ще не причина, щоб усім нам паскудитися. Добра нам треба. Так мене мій батько учив, так я своїх синів учу.

Відьми́н мовчав, удивлявся в галуззя дерев, що висіло над дорогою, пересуваючись у міру руху воза. Стегно пульсувало. Болю він не відчував.

— Де ми?

— Переїхали вбрід ріку Траву, то тепер ми у Мехунських Лісах. Вже не Темерія, а Содден. Ви границю проспали, коли митники на возі бушували. Скажу вам тільки, що вельми вони з вас дивувалися. Але старший над ними вас знав, то й велів без зволікань пропустити.

— Він мене знав?

— Айно, певно, що так. Геральтом вас називав. Так сказав — Геральт із Ривії. Чи то ваше наймення?

— Моє…

— Обіцяв той митник послати когось із вісткою, що медикус потрібен. А я ще й сунув йому теє-сеє в руку, аби не забув.

— Дякую тобі, Юрго.

— Ні, пане відьми́не. Як я вже казав, то я вам дякую. І не тільки. Ще я вам дещо винен. Ми умовлялися… Що ви, пане? Зле вам?

— Юрго… Флакон із зеленою печаткою…

— Пане… Ви знову будете… Так ви страшно кричали крізь сон…

— Я мушу, Юрго…

— Воля ваша. Чекайте, духом у чарку влию… На богів, медикуса треба якнайшвидше, бо інакше…

Відьми́н відвернув голову.

***

Чув крики дітей, які бавилися у висохлому внутрішньому рові довкола замкових садів. Було тих дітей з десятеро. Шмаркачі, намагаючись перекричати одне одного тонкими схвильованими голосами, що ламалися у фальцет, зняли такий гармидер, аж у вухах лящало. Бігали туди-сюди дном рову, схожі були на зграйку швидких рибок, які блискавично і несподівано змінювали напрямок руху, але завше трималися разом. Як завжди, слідом за крикливими, худющими мов городні опудала старшими хлопцями біг задиханий малюк, що ніяк не міг устигнути.

— Чимало їх, — зауважив відьми́н. Мишовур кисло посміхнувся, термосячи голову, знизав плечима.

— Так, чимало.

— А хто з них… Хто з тих хлопців є тією знаменитою Несподіванкою?

Друїд відвів погляд.

— Я не маю права, Геральте…

— Каланте?

— Звичайно. Ти ж не дурив себе думкою, що вона так легко віддасть тобі дитину? Ти ж з нею знайомий. Це залізна жінка. Скажу тобі щось, чого не повинен казати, сподіваючись, що ти зрозумієш. Розраховую, що ти не викажеш мене їй.

— Кажи.

— Коли дитина народилася, шість років тому, вона мене покликала та наказала, щоб я знайшов тебе і вбив.

— Ти відмовився.

— Каланте не відмовляють, — повагом сказав Мишовур, дивлячись йому просто в вічі. — Я вже лаштувався рушати в дорогу, коли вона покликала мене знову. І скасувала наказ, не пояснивши й словом. Коли розмовлятимеш із нею, будь обережним.

— Буду. Мишовуре, скажи, як це трапилося з Дуні та Паветтою?

— Пливли зі Скелліге до Цинтри. Несподівано почався шторм. Від корабля навіть тріски не зосталося. Геральте… Те, що дитини не було тоді з ними, — це пекельно дивна річ. Незбагненна. Мали забрати на корабель, а в останню мить не забрали. Ніхто не знає, що було причиною. Паветта ніколи не розлучалася з…

— Як Каланте витримала це?

— А як ти гадаєш?

— Розумію.

Галасуючи, немов банда гоблінів, хлопці видерлися нагору і промчали мимо них. Геральт помітив, що близько до початку рухливої зграї біжить дівчинка, така ж худа і криклива, як хлопці, тільки маяла за нею ясна коса. З диким виттям громадка знову сипонула вниз, уривистим узбіччям рову, при цьому принаймні половина, в тому числі й дівчинка, з’їхали на сідничках. Найменший, що все не міг наздогнати, перевернувся, покотився, вже внизу голосно розплакався, стискаючи розбите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи та насміхаючись, а тоді побігли далі. Дівчинка вклякла біля малюка, обняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личку пил і бруд.

— Ходімо, Геральте. Королева чекає.

— Ходімо, Мишовуре.

Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, підвішеній на ланцюгах на конарі величезної липи. Здавалося, що дрімає, але цьому суперечив короткий рух ноги, що час від часу наново розгойдував лавку. З нею було три молоді жінки. Одна сиділа на траві біля гойдалки, її розстелена сукня біліла на зеленому, наче снігова латка. Дві інші, неподалік, щебетали, обережно розгортаючи гілки малинових кущів.

— Пані, — Мишовур поклонився.

Королева підняла голову. Геральт опустився на коліно.

— Відьми́н, — сухо сказала вона.

Як і раніше, прикрашала себе смарагдами, що пасували до кольору сукні. І до кольору очей. Як і раніше, носила вузький золотий обруч на попелясто-сірому волоссі. Але долоні, які він пам’ятав білими і вузькими, були вже не такими вузькими. Поповнішала.

— Вітаю тебе, Каланте з Цинтри.

— Доброго дня, Геральте з Ривії. Встань. Я чекала тебе. Мишовуре, приятелю, відведи панночок до замку.

— Слухаюсь, королево.

Вони залишилися самі.

— Шість років, — без посмішки озвалася Каланте. — Ти напрочуд пунктуальний, відьми́не.

Він промовчав.

— Бували хвилини, та що там, бували роки, коли я тішила себе оманою, що ти забув. Чи, хоча б, що якісь інші причини не дозволять тобі приїхати. Ні, я загалом не бажала тобі нещастя, але ж мусила взяти до уваги не надто безпечний характер твоєї професії. Кажуть, що смерть іде за тобою слідом, крок у крок, Геральте з Ривії, але ти ніколи не озираєшся назад. А пізніше… Коли Паветта… Ти вже знаєш?

— Знаю, — Геральт схилив голову. — Співчуваю тобі від усього серця.

— Ні, — перебила вона. — Це було давно. Як бачиш, я вже не ношу жалоби. Носила достатньо довго. Паветта і Дуні. Приречені одне одному. До кінця. І як же тут не вірити в силу приречення?

Обоє мовчали. Каланте ворухнула ногою, знову розгойдала лавку.

— І от відьми́н повернувся після шести домовлених літ, — повільно мовила вона, а на її вустах розквітла дивна посмішка. — Повернувся і зажадав виконання присяги. Як ти думаєш, Геральте, мабуть, так розповідатимуть про нашу зустріч казкарі, коли мине сто літ? Я гадаю, що саме так. Тільки що, напевно, прикрасять розповідь, ударять у чулі струни, заграють на емоціях. Так, вони це вміють. Можу собі таке уявити.