Читати книгу - "Меч і хрест"

– Так, – кивнула Марійка Ковальова. – Незвичайне ім’я.

– І вона померла. Померла у вас на очах позавчора вдень?

– Так. Четвертого числа.

– І, помираючи, передала вам свою силу?

– Мабуть, – обтічно підтвердила Ковальова, згадавши, як Дарина назвала її «типу богатирем».

– А потім, – вів далі Мир, – якийсь К. Д. надіслав вам листа і запросив сюди. І ви зрозуміли, що стали відьмами.

– Києвицями, – з натиском виправила Ковальова. – Це не одне й те саме! Ми ніби захищаємо Київ…

У її словах не помітно було особливої впевненості.

– І ніби володієте ним?

– Так написано в книзі.

У своїй владі над чим би то не було Марійка була впевнена ще менше. Якщо вимога захищати перебувала бодай у зрозумілій їй категорії обов’язків, влада була поняттям, жодного разу не надіваним, і навіть нез’ясовна, але вже відчутна нею влада над Світом бентежила її значно більше, ніж тішила.

– «Київ володарює над вами, так само як і ви над ним», – продекламувала вона. – Але, може, це так, образний вислів.

Мир затряс головою, безуспішно намагаючись утрамбувати там об’ємну київську фантасмагорію.

– А потім ви побачили на небі три червоні вогні? – Вигляд у нього був абсолютно нещасний.

– Про це теж написано в книзі, – вибачливо пояснила вона. – І вогні кликали нас у Видубицький, будинок Терещенка і на Кирилівську гору, де вбили…

– Але чому ти думаєш, що Килину теж убили вони? Це ж нелогічно!

– Чому? – здивувалася Марійка.

– Тому, – досить було Миру вчепитися за цю тему, як він знову відчув під ногами рятівну твердь, – що вбивства в Кирилівській були не просто вбивствами, а жертвопринесеннями. Їх здійснювали згідно з одним і тим же ритуалом, з однією і тією ж метою.

– Знайти скарб Мазепи!

– Так, скарб, – похмуро кивнув він. – І смерть Килини в цю концепцію ніяк не вписується. Її вбив хтось інший… І вже точно не Митя.

– І як Митя міг прокрастися в музей? – радісно погодилася з його невинуватістю Марійка. – Та ще так, аби не спрацювала сигналізація. Адже вона ввімкнулася, тільки коли Дарина…

– Якщо чесно, – лагідно зупинив її Мирослав, – я взагалі не дуже розумію, чому ти пришиваєш музей до церкви. Так, підтасувати можна. Але з натяжкою. У міліцію ж теж можуть надійти два сигнали одночасно, але це ще не означає, що злочини пов’язані між собою!

– Тому, – аргументувала Ковальова, – що Килина сказала: «Я стала першою, але буде і друга, і третій. І він знову поверне собі силу, якої був позбавлений тоді».

– Хто він? – стрепенувся Красавицький.

– Я не знаю, я про це ще не думала.

– Та-ак…

Мир розгублено спохмурнів, і Марійці залишалось тільки здогадуватися, що відбувається в його переповненій неможливим свідомості.

– Стривай…. – Вона вимогливо потерла скроню, вичавлюючи з неї забуте слово. Її запитальні очі мимоволі пошукали книгу, а рука роздратовано відмахнулася від пошуків і хутко пірнула до кишені брюк. – Я тут уночі законспектувала собі дещо, аби потім подумати. Я завжди так роблю, – пояснила вона, витягуючи на світло складений папірець. – А то нісенітниця якась: «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити». Якщо неможливо, навіщо писати, як це зробити? І що тут неможливого? «Щоб повернути колишню владу, слід принести в жертву сліпу, сліпого і ясну Києвицю, по волі їх…»

– Сліпу і сліпого? – звузив очі Мирослав.

– І я ніяк не проасоціювала, адже сліпих ніхто не вбивав! – роз’яснила Марійка. – А зараз подумала: «сліпими» книга називає звичайних людей! Це просто синонім, на зразок «обивателів». Виходить, треба вбити жінку, чоловіка і Києвицю. Обряд уже закінчено! – вигукнула вона. – Але хто ж тоді повернув собі владу? Стіна тільки тріснула, гроші так і не дістали…

– Гадаю, що ніхто. – Мир сховав обличчя в долоні й глибоко зітхнув. – Він був просто божевільним… Послухай! – поривчасто заговорив він раптом про інше. – Я мушу сказати тобі одну річ, це важливо! Я справді люблю тебе. Я не знаю, як це вийшло. Якось зненацька… А потім ти змінилася, страшенно змінилася… – Він замовк, тоскно згадавши, як віртуозно брехав жінкам раніше. Що менше почуттів, то легше ми брешемо, що скучили, і говоримо про свої почуття. Але любов робить недорікуватими навіть найкрасномовніших. – Ти, напевно, не пробачиш мені після того, що я з тобою… тебе… тоді… – пригнічено поховав себе Мирослав.

І Марійка зрозуміла: він має на увазі свій піжонський жарт в інституті. Але жарт був таким далеким і неважливим, що стався в позаминулому житті, – та все ж, мабуть, саме він застряг, як кістка, десь у глибині гортані, заважав їй проковтнути його визнання. Примушувала відсторонятися від них, перелякано підбираючи живіт.

Утім, була іще одна причина: його любов до неї була не-ло-гіч-ною! А якщо пояснювати її логічно, була скоріше панічним страхом Мира залишитися зараз самому…

І третя: на відміну від божевільного вбивці, ця нелогічність могла почекати!

«І він знову поверне собі силу, якої був позбавлений тоді!»

«Хто він?»

– Але я впевнений, ти зможеш зрозуміти… зможеш спробувати, – пробурмотів Мир, як і раніше, дивлячись у підлогу, – тому що я, правда, люблю тебе. Чуєш?

– Чую. Ні, не чую… – сказала правду вона.

Мир підвів очі й приречено всміхнувся.

– Нічого, я тебе і глуху люблю.

Зі щоденника N

Ні, яким же кондовим жлобом треба бути, щоб серйозно піти в сатаністи і, приносячи жертви Сатані, вірити, що він подарує тобі натомість гроші та владу?

Їхній деспотичний Христос бодай обіцяв їм свою любов. А що обіцяв їм Диявол, який безкомплексно являв собою людиновбивцю від віку, батька брехні та ворога роду людського? Тільки одне – ненавидіти їх, обдурити і