Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

— Хто бачив Коновала? — несподівано запитує Риня. Ми з Бодьом знизуємо плечима.

— Шо, шо? — перепитує в мене Дефіцит.

— Коновала не бачив? — запитую в нього.

— Так він зараз із цим плугом постійно мутить, якого присадив… як його? Сава, да?

— Чуєте, — звертаюся до Рині і малого Маш–таліра, — Коновал нового кєнта має — Саву.

— Так хай із ним і тусується, — каже Риня. Під кінець фільму останній воїн ціною свого

життя рятує малого імператора: він підпалює себе й летить на коні прямісінько на ворогів, розриваючи їхній ряд. Хлопчикові–імператору лише встигає кинути власну жовту пов'язку. Дорослий чоловік стоїть у дорогих, багатих покоях, задуманий погляд зупинений на жовтій пов'язці, яку він крутить у руці. Після фільму малий Машталір шукає очима Валіка. Де цей підар? Я хочу до нього доїбатися і викликати один на один. Оглядаємо табун людей, який вивалює з кінотеатру, але Валіка ніде нема.

Ми повертаємося на Бам, розходимося по домах. Риня забирає мене до себе. Після вечері я приймаю ванну, перу брудні лахи: шкарпетки, труси, дві футболки. Катони також нада випрати, але я тоді не матиму в чому ходити. Риня дає мені свої штани, я скидаю катони, замочую їх у тазику, сиплю порошок, збиваю рукою піну. Раптом дзвінок у двері. Це вона. Сто пудів. Риня відчиняє, і в хату завалює моя мати й одразу заглядає в кімнати. Де він? Пауза. Де він? Нарешті помічає мене. Я бачу, як на її очі повільно навертаються сльози. Пауза. Ти аж світишся, зітхає вона. Мовчу. Підходить, бере мене за руку й каже: пішли. Не знати чому — підкорююся. Ми прощаємося з Ринею, він закриває за нами двері, виходимо на площадку. Я натискаю на кнопку виклику ліфта. Далеко внизу народжується шум, скрипіння, гуркоче двигун. Мати дивиться заплаканими очима й ніжно усміхається. Мовчки спостерігаю за нею. Несподівано в мені все наче перевертається, пропадає злість, гнів. Дивлюся на її втомлене, почервоніле обличчя й розумію, що глибоко в душі давно їй пробачив. Синок, я була неправа; пауза; синок… Всьо нормально. Ми виходимо з під'їзду й прямуємо додому. Неподалік на лавці під гітару кілька голосів волають «Групу крові» Цоя. Мовчки проходимо мимо. Мати помітно змінюється, стає щебетливою, розповідає що за ці дні багато зробила на дачі, привітно згадує вітчима, каже, що він їй допомагає, менше п'є, уявляєш, вечорами ніде не шляється, додому приходить рано. Я все це понуро слухаю й не реагую. Під нашим під'їздом ми сідаємо на лавку, в такий гарний вечір не хочеться швидко йти додому. Мати зізнається, що дуже непокоїлася, не знаходила собі місця, все валилося з рук. Вона каже, що телефонувала викладачка української літератури, Толя, ти прогулюєш пари, скажи. ???

— Вона казала, що тебе не було на двох заняттях.

— Може.

— Ти не ходиш у бурсу?

— Ма, ти знов починаєш?

— Синок, — дивиться на мене, — я тебе прошу, закінчи те кляте петеу. Без освіти тобі буде важко. Повір мені. Це ж середня освіта, якщо не матимеш диплома, то не зможеш піти далі вчитися. Чуєш мене, синок? Я розумію, що тобі важко. Всім важко. Зараз часи такі. Але ж… Толя, не грай вар'ята. Потихеньку… і все налагодиться.

Я тебе прошу, не кидай училище, чуєш? А там, дивися, влаштуєшся на гарну роботу, зароблятимеш путню копійку, одружишся; пауза; мені спокійніше буде. Синок, подумай…

— Добре, — перебиваю її, аби все це припинити. — Пішли спати.

Я знову у своїй кімнаті. Оглядаю платівки, радіолу, обклеєні картинками та плакатами стіни й почуваюся краще. Таке враження, наче мене тут не було цілий рік. Сідаю за свій письмовий стіл, торкаюся рідних предметів: олівців, запальнички, старовинного срібного хрестика, якого колись виміняв у Коновала. Несподівано заходить матір: можна? Да, да, заходь. Вона сідає на вільне крісло й каже, що до мене кожного дня телефонує Ляня, дівка, мабуть, за тобою сохне, синуля, може, ти до неї хоча б подзвониш?

Учора в бурсі мені виписав наш мастак за те, що прогулюю пари. Толя, каже він, ти ж нормальний розпіздяй, візьми себе в руки, закінчи це сране петеу, залишилося якихось два роки. Да, мастак Ромко — мужик серйозний і злого не бажає. Я пообіцяв йому, що виправлюся. Сьогодні на світовій літературі несподівано для себе отримую п'ятірку, й це мене круто вставляє. Здивований Коновал дивиться на мене і каже: ти шо, гоніш? ти шо, ботан? Сам ти ботан, обурююся на нього, читати нада, хоча б деколи; «Собор Паризької Богоматері» — класний роман, і тобі, наріку недоношеному, цього ніколи не знати. Коновал на мене гниє, але я його не слухаю. Після пари Риня, я і Король ідемо в дворик за нашими навчальними майстернями, в гастрономі купуємо «Жигулівське» (фуфлове попалося — 2–го пивзаводу), падаємо на лавці. Риня зізнається, що вчора вночі до нього подзвонила зарюмсана Іра Капуста, Толян, я з нею тер аж до дванадцятої ночі, вона так ридала, шо це просто торба, мені її навіть шкода стало; пауза; Риня сумно дивиться перед себе, п'є невеликими ковтками з пляшки й продовжує: яка тьолка, пацани, я не знаю, чи будуть мене ще так любити… Ти говориш, як сімдесятилітній дід, сміється Король, клацає запальничкою й прикурює, глибоко затягується, випускає дим і продовжує: а я, пацани, думаю, шо ми не повинні сохнути