Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

- У мене для вас є дещо, - загадково продовжив Аскед і, взявши мою руку, одягнув на мізинець невеличке кільце з камінчиком зі словами. – Це вас захистить.

Тяжко зітхнула, відчувши досаду. Невже, Лев не знає здібностей свого брата?

- Дракон відчуває амулети, - розповіла йому, зневажливо дивлячись на гарну прикрасу.

- Це не так, - видав несподівано принц, анітрохи не зніяковівши. – Якщо на вас одягнений амулет, він не чує ваших думок, бо розуміє, що ви зачинені. Відповідно, передбачає на вас наявність амулету.

А це кільце не зовсім амулет. Якщо його повернути каменем у середину та стиснути кулачок – Дракон не зможе нічого почути. Але, якщо повернути на місце – воно стає звичайною окрасою.

Я лише з подивом розглядала камінь, не дуже гарний, сіренький, скромний. Принц продовжував пояснювати.

- Коли вам потрібно буде приховати думки, стискайте камінь у кулаку, але ненадовго, щоб Дракон не встиг зрозуміти, що вас не чує. Таким чином, ви зможете приховувати лише потрібне вам.

- Хитро, - погодилася я.

Як багато ще не знаю, і не тільки я, лікар теж не в курсі про існування подібних амулетів. Інакше точно дав би тоді щось схоже.

- А що то за камінь такий? - спитала суто з цікавості.

- Дуже давній, їх практично немає в природі, якщо пара штук ще набереться і добре.

- І ви віддаєте це мені? - у світлі останнього, його вчинок здався дивним.

- Вам він потрібніший, - усміхнувся, нарешті, Лев. - Колись я попрошу його назад, не загубіть!

Після цього, побажавши мені на добраніч, принц пішов, а я ще деякий час дивилася на двері, що зачинилися.

Поки що його дії здавалися дуже незвичними і не в'язалися з ситуацією. Можливо, невдовзі зрозумію.

Після відходу принца знову вирішила визирнути у віконце в надії, що стражники вже пішли. Але й цього разу голова воїна стирчала просто під вікном.

В очікуванні подальшого пила вино, крутила на пальці подарунок і міркувала. Висновки поки що були не втішні і виходу не видно.

Помітно потемніло, поки я напивалася і заглиблювалася у тяжкі думи, забравшись на підвіконня.

Повітря пахло ароматами нічних квітів, пряними та солодкими.Вдихнула на повні груди, навіть голова злегка закружляла. Чи це через випите?

І де це Ваньку носить? Якщо він чекав у храмі з іншими, то до цього часу вже повинен знати, що мене викрали. Отже, шукає разом із принцом. Може, крикнути щосили? Рідною? Ніхто з тутешніх не здогадається, про що я кричу. Тільки двоє у всьому світі зможуть зрозуміти.

Вино до цього моменту вже ґрунтовно притупило здоровий глузд, а на серці тяжкість все не проходила, щоб хоч трохи полегшити стан, недовго думаючи, висунулась до пояса і закричала.

- Ваааааанька! – і луна довго за мною повторила.

Так голосно вийшло, що зібралася вже сховатись назад до кімнати, як несподівано зовсім поруч почула:

- Ти чого кричиш? – тихим шепотом брательника.

- Ванько! - зраділа невимовно. - Ти тут!

- Тут! – підтвердив той дещо роздратовано. – І Дракон тут! Тільки тише!

- Так забирайте швидше мене звідси, - щасливо простягла руки назустріч, очікуючи, що мене братик зараз підхопить та витягне.

Тільки не судилося. З коридору почулися кроки, і я бігцем, щоб не видати присутності моїх рятівників, рвонула до столу, схопила недопитий келих і залізла на ліжко, вдаючи, що давно так сиджу.

Як виявилось, мої побоювання були зайвими. Двері відчинилися і в кімнату широким, швидким кроком увійшов сам принц Асгард, і завмер посередині, оглядаючи і оцінюючи картину, що відкрилася йому.

Коли його злий погляд зупинився на моїх грудях, збагнула: щось не так.Окинула себе не тверезим поглядом і виявила, що покривало я забула на себе накинути, а легка сорочка  з'їхала на бік, звабливо відкривши плече. Повела плічком, лукаво посміхнувшись Дракону.

Що ви хочете від п'яної жінки?

- Ваша Високість, де ви так довго були? - надувши скривджено губки, простягла, салютуючи йому келихом з вином.

Але не встигла я його піднести до губ, принц швидко наблизився. Забрав напій із моїх рук і повернув на стіл. Потім так само різко підняв мене на ноги, прямо на ліжку, так що наші обличчя виявилися зовсім близькими. І я могла подивитись на нього зверху вниз.

Асгард довго дивився мені в очі, ніби намагався одним поглядом висловити всі почуття, що його обурювали. Зважаючи на все, в душі його зараз вирував справжній ураган. Моє серце підстрибнуло і кинулося бігти, як заведене.

Стільки було всього в його погляді і бажання, і ніжності, і образа, і якась вселенська туга, у мене дихання перехопило від цього коктейлю почуттів у безвиході, що прозирала у вирі його чорних очей.

– Що? – не витримала напруги, що виникла.

Хіба вина моя в тому, що з нами сталося? Це його брат вирішив викрасти мене. Це його світ мене не приймає, це тутешні закони та легенди не дають нам бути разом.