Читати книгу - "Битва королів"

Та коли вона глянула вниз, білий лицар щез, і міст через рів лишився без вартового.

Не роздумуючи, Санса розвернулася й побігла до гардеробу. «Що я кою? — питала вона себе, вдягаючись.— Це божевілля». На мурах між вежами танцювало полум’я смолоскипів. Невже нарешті прийшли Станіс або Ренлі, щоб убити Джофрі й заявити права на братів престол? Якщо так, вартові піднімуть міст, відрізаючи Мейгорову тверджу від зовнішнього замку. Накинувши на плечі простий сірий плащ, Санса взяла собі ніж, яким зазвичай різала м’ясо. «Якщо це пастка, ліпше вже померти, щоб мене більше не кривдили»,— сказала вона собі, ховаючи ніж під плащем.

Коли вона вислизнула в ніч, повз неї пробігла колона мечників у червоних плащах. Дочекавшись, поки вони віддаляться, вона метнулася через безборонний міст. У дворі вояки застібали пояси з мечами й підтягували попруги на сідлах. Санса помітила біля стайні сера Престона з трьома іншими лицарями королівської варти: вони, у ясних як місяць плащах, допомагали Джофрі вдягнути обладунки. Коли Санса побачила короля, у неї перехопило подих. На щастя, він її не зауважив. Він саме кричав, щоб йому подали меч і арбалет.

Шум поступово стихав: Санса пірнула глибше в закапелки замку, не наважуючись озирнутися — раптом Джофрі спостерігає... або, ще гірше, переслідує! Попереду звивалися гвинтові сходи, помережані смужками мерехтливого світла, що падало з вузьких вікон угорі. Поки вибігла нагору, Санса вже захекалася. Промчавши вздовж тінявої колонади, вона притулилася до стіни, щоб відсапатися. Коли щось торкнулося її ноги, вона мало з власної шкіри не вистрибнула, але то був усього-на-всього кіт — чорний пошарпаний котяра з обгризеним вухом. Засичавши, звір чкурнув геть.

Поки вона домчала до богопралісу, гамір стихнув до ледь уловимого брязкоту криці й віддалених криків. Санса щільніше загорнулась у плащ. Повітря було насичене духом землі й листя. «Леді б тут сподобалося»,— подумала Санса. Богопраліс здавався диким: навіть тут, у серці замку, що в серці міста, відчувалося, як спостерігають за тобою боги тисячею невидимих очей.

Санса віддавала перевагу материним богам перед батьковими. Їй подобалися статуї, ікони з вітражного скла, аромат з кадильниць, септони з їхніми філонами й кристалами, чарівний розсип веселки, що грає над олтарями, інкрустованими перламутром і оніксом і лазуритом. Але Санса не могла заперечити, що й богопраліс випромінює силу. Особливо поночі. «Допоможіть мені,— почала вона молитися,— пошліть мені друга — справжнього лицаря-заступника...»

Вона переходила від дерева до дерева, відчуваючи під пальцями шерехату кору. Її щік легко торкалося листя. Невже вона запізнилася? Він би не пішов так швидко, правда? Та чи приходив він узагалі? Може, ризикнути й погукати? Але тут так тихо...

— Я боявся, ти не прийдеш, дитинко.

Санса круто розвернулася. З тіні виступив чоловік — кремезний, з дебелою шиєю, незграбний. Каптур темно-сірого плаща він натягнув на голову, та коли тонкий місячний промінь впав йому на обличчя, Санса миттю впізнала його за прищавою шкірою з мереживом капілярів.

— Сер Донтос,— видихнула Санса розчаровано.— То це були ви?

— Так, міледі,— наблизився він, і вона відчула запах винного перегару в нього з рота.— Я,— простягнув Донтос руку.

Санса відсахнулася.

— Ні! — вона ковзнула рукою попід плащ, де заховала ніж.— Що... що вам від мене треба?

— Просто хочу допомогти,— сказав Донтос,— як ти допомогла мені.

— Ви п’яні.

— Перехилив один кубок — для хоробрості. Якщо мене впіймають, то злуплять з мене шкуру.

«А що зроблять зі мною?» Санса знову пригадала Леді. Деривовчиця нюхом чуяла брехню, так-так, але вона мертва — її вбив батько, і все через Арію. Санса витягнула ніж і, тримаючи обіруч, виставила перед собою.

— Ти мене заріжеш? — запитав Донтос.

— Так,— озвалася вона.— Кажіть, хто вас послав.

— Ніхто, люба леді. Присягаюся своєю лицарською честю.

— Лицарською?

Джофрі оголосив, що сер Донтос більше не лицар, а блазень, нижчий за Сновиду.

— Я благала богів, щоб прийшов лицар і врятував мене,— сказала вона.— Як я молилася! Чого ж вони послали мені старого п’яного блазня?

— Я заслужив на такі слова, однак... знаю, це прозвучить дивно... всі ті роки, що я був лицарем, я поводився як блазень, а тепер, опущений до рівня блазня, думаю... думаю, я знову зможу згадати, що значить бути лицарем, люба леді. І все через вас... вашу милість, вашу мужність. Ви врятували мене не лише від Джофрі, а й від себе самого,— він стишив голос.— Співці співають про іншого блазня, що був найповажнішим лицарем...

— Це Флоріян,— прошепотіла Санса. Її прошив дрож.

— Люба леді, я буду вашим Флоріяном,— сором’язливо мовив Донтос, опускаючись перед нею навколішки.

Санса повільно опустила ножа. В голові паморочилося. «Це божевілля — довіритися цьому п’яниці, та якщо я зараз відвернуся, чи випаде мені ще одна нагода?»

— Як... як ви це зробите? Як мене звільните?

Сер Донтос звів до неї обличчя.

— Найважче буде забрати вас із замку. Та щойно ви опинитеся за мурами, на вас уже чекатиме корабель, який і доправить додому. Мені лишається знайти гроші та про все домовитися, от і все.

— А можна втекти просто зараз? — запитала вона, без надії сподіваючись.

— Сьогодні вночі? Ні, міледі, боюся, ні. Спершу, коли все буде готово, я маю знайти надійний спосіб вивести вас із замку. Буде це нелегко й нешвидко. За мною теж стежать,— він нервово облизав губи.— Ви не заберете ножа?

Санса сховала клинок під плащем.

— Підведіться, сер.

— Дякую, люба леді,— сер Донтос незграбно зіп’явся на ноги й обтрусив з колін землю та листя.— Не було в королівстві кращого чоловіка за вашого батька, а я... стояв собі осторонь, дозволив його стратити. Нічого не сказав і не зробив... а коли Джофрі хотів мене закатрупити, ви заступилися. Леді, я ніколи не був героєм, я не Ріям Редвин і не Баристан Безстрашний. Я не вигравав турнірів і не відзначився на війні... та колись я був лицарем, а ви допомогли мені згадати, що це таке. Моє життя вартує небагато, але воно належить вам,— сер Донтос поклав долоню на порепаний стовбур серцедерева. Санса бачила, як Донтос тремтить.— Присягаюся, і хай будуть мені за