Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Як я вже казала, перегородка з дверима ділила ангар приблизно навпіл. Зазирнувши за двері, я побачила, що другу половину лабораторії можна було вважати за віддзеркалення першої — за винятком круглого отвору в стіні, що був початком тунелю, який поєднував ангар з якоюсь іншою частиною комплексу.

Уздовж цієї половини так само тяглись три металеві столи, однак на них уже не громадилися склянки, всередині яких шалено мерехтіли потойбічним світлом змучені привиди, а стояли акуратними рядами й стосами коробки, каністри, торбини, лежали пістолети та якісь інші чудернацькі штукенції.

— Арсенал, — прошепотів Локвуд. — Тільки погляньте на ці каністри! Кіпсе, ти коли-небудь бачив такі великі?

Кіпс відсунув на чоло окуляри й захоплено озирнувся.

— Потужні заряди в нас часом траплялись, — відповів він. — Скажімо, одного разу в Іст-Енді... Та ці каністри, щой казати, набагато більші.

— Авжеж! — присвиснув Джордж. — Кожна завбільшки з кокосовий горіх. Один такий заряд дах із будинку зірве!

Ми подалися між столами, відкриваючи дорогою коробки й зазираючи до торбин. Професійна цікавість переповнювала нас. Адже все це знаряддя призначалось для агентів, а ми, хоч і були агентами-оперативниками, ще ніколи такого не бачили.

— Погляньте! Пістолети, заряджені капсулами з сіллю й залізом! — мовив Локвуд. — Отоді, в Ілінгу. вони стали б нам у пригоді... Овва, а це що за дідько?

Він зупинився перед металевою стійкою з якоюсь великою химерною зброєю. Вона мала чорну кольбу, довгу цівку, а біля гашетки — магазин, з якого виглядала кулька з посрібленого скла, припасована за допомогою залізних смужок. Кулька сяяла слабким потойбічним світлом.

— Звичайний карабін, тільки трохи перероблений, — хитнув головою Локвуд. — Може, я й помиляюсь, але. здається, з кожним пострілом з нього вилітає привид... Жах! Я не певен, що ДЕПРІК дозволить таку зброю.

— Не дозволить, — тихенько погодилась я. Перед! мною була стійка з невеличкими дерев'яними паличками, на кінцях яких так само сяяли потойбічним світлом скляні кульки. — І ці гранати теж не дозволить... — я взяла одну паличку й показала її друзям. — Упізнаєте, колеги?

Ніхто не промовив ані слова. Всі. роззявивши роти, оглядали паличку.

Я зрозуміла, що вони впізнали цю зброю.

Минулої осені, під час карнавалу в центрі Лондона, два незнайомці атакували відкриту платформу, якою їхали Пенелопа Фіттес і Стів Ротвелл. Для замаху на панну Фіттес вони скористалися звичайними пістолетами, однак сама атака розпочалась із бомбардування карнавальної процесії бомбами з привидами — такими самими, як ці гранати. Коли бомби падали й скляні кулі розбивалися, з них вилітали Спектри, що загрожували життю всіх, хто перебував поряд. Звідки взялися ці бомби, з'ясовано так і не було.

Аж донині.

— Це вже цікаво... — тільки й промовив Локвуд.

— Стривай! — заперечила ГЬллі. — Пан Ротвел тут ні до чого... його тоді самого намагались убити!

— Та невже? — зауважила я. — Щось я не пам’ятаю, щоб ті вбивці хоч один раз вистрілили в нього. Вони цілили в Пе-нелопу Фіттес...

— Що ти?! — спалахнула ГЬллі. — Він сам боровся з ними! І навіть застрелив одного вбивцю!

— Еге ж. застрелив, — спокійно підтвердив Локвуд. — І виставив себе героєм перед людьми. Хоча насправді це ми врятували панну Фіттес, і первісний його намір провалився. Та в нього на цей випадок був запасний план — такий, щоб за будь-яких обставин опинитись у виграші...

— Я знав, що Ротвел ненавидить Фіттес, — погодився Кіпс. — Тільки не думав, що аж до такої міри.

— Не можу повірити! — повторювала ГЬллі з заплаканими очима. — Нізащо не повірю! Я ж працювала з ним...

Кіпс насупився:

— Ми вже багато чого тут побачили. Пора тікати. А потім знайдемо телефон і повідомимо про все ДЕПРІК. Нехай Барнс приїздить і розбирається сам.

— Зарано, — заперечив Локвуд.

—Ти що. здурів? Це ж вирішальний доказ, Локвуде!

— А що тут може зробити ДЕПРІК? Хто пропустить їх на територію Інституту Ротвела, навіть якщо вони повірять нам — а це, до речі, вже сумнівно? А тоді почнеться тяганина — ордери, розмови з адвокатами й таке інше. Коли все це закінчиться, тут уже не залишиться нічогісінько!

— То що ж ти пропонуєш? — ляснув долонею по столу Кіпс. — Нишпорити тут далі, аж поки Ротвел знайде нас і почастує однією зі своїх гранат із привидами?

— Єдине місце, де я хотів би ще понишпорити, — відповів Локвуд, — це їхній центральний корпус. Ми мусимо побачити найголовніше з того, що в них робиться. До того ж це зовсім поруч. — Зблиснувши очима, він показав пальцем собі за спину, в бік тунелю в стіні. Звідси було видно його початок — ребристу руру, накриту погано закріпленим брезентом.

— Авжеж, поруч, — буркнув Кіпс. — І там на нас чекає команда Ротвела. Ні, пхатись туди — це самогубство. Ми вже зробили все, що могли. — Він оглянув нас і запитав: — Цікаво, це я сам-один так думаю? Чи, може, хтось іще?

Ніхто не відповів йому. Ми вірили Локвудові й не збирались виступати проти нього. Щоправда, це не позбавляло Кіпсові слова здорового глузду.

— Зробімо одну просту річ, — Кіпс узяв зі стола гранату з привидом. — Візьмімо оцю гарнюню з собою. Як речовий доказ. Підсунемо її під вуса Барнсові, й нехай він тільки спробує не повірити нам! Повірить так, що вже через п'ять хвилин сюди з Лондона примчить цілий караван фургонів ДЕПРІК!

Локвуд знову хитнув головою:

— Ні. Такої нагоди втрачати не можна. Ставка в грі надто висока. Оці палички, гадаю, дурнички у порівнянні з тим. що діється зараз за цим переходом. І вам це відомо незгірше, ніж мені. Поки ми тут марнуємо час...

— Мені відомо тільки те, — перервав його Кіпс. — що тобі власна цікавість дорожча за безпеку команди! Хочеш підставити власну шкуру — будь ласка, але чим тут винні ГЬллі або Люсі? Ти що хочеш, щоб тобі докоряли загибеллю твоїх людей?

Як на мене, Кіпс зайшов надто далеко. Проте Локвудове обличчя під шаром фарби навіть не здригнулось. Він ступив у бік Кіпса й лагідно заговорив:

— Твоя правда. Тут я нічого не можу заперечити. Про це я не подумав. — він зітхнув. — Ось іцо