Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Він прокотив слово язиком так, наче воно було йому незнайоме, а тоді з цікавістю втупився у мене своїм темним, пильним поглядом. Я ж з нерозумінням втупилася у відповідь. 

–...ніхто? – запропонувала я невпевнено. 

– Дурниці, – відмахнувся Лор’єн. – Чари були, я відчув їх чітко, як день. Майстерна стихійна магія, і дуже цікавий ефект. 

Я втиснулася спиною у спинку стільця. Невже Зелена леді постаралася? Я не думала раніше, що привиди могли б зачакловувати бодай щось, але хто ще це міг бути? Хіба що… Арден? 

– Я навіть не відразу й зрозумів, що це за чари, – продовжив чоловік. 

– І… що ж це була за магія? – запитала зрештою я, стискаючи тканину сукні на колінах. Якщо щось капосне від привида – тоді прощавай інвестиція Лор’єна у мою справу. А він, щось мені підказувало, був єдиним зацікавленим інвестором. 

– Покращення настрою, – відізвався Лор’єн здивовано. Ще б пак – надіслала йому цукерку, сама й не знаючи, що з нею. 

Але… такі чари звучали зовсім не як щось, до чого могла б вдатися Зелена леді. Та й Арден насправді нічогісінько не знав про усю справу з цукерками. Принаймні, я сподівалася на це. 

– То хто це зробив? – запитав чоловік ще раз. І, побачивши моє здивовано-розгублене лице, додав: – Просто скажи, хто торкався солодощів. Ці чари могли бути й випадковими, хоч це й нечасто трапляється. 

– Це… – спиною пробіглися мурашки передчуття. – Тільки я їх робила. 

Двері знову відчинилися. Служник прослизнув всередину, навантажений тацею, накритою мідним блюдом. Виставив її на столик, а тоді зірвав клоше. Я опустила погляд і завмерла – на великому позолоченому блюді лежала свіжа полуниця, чорниця та лохина. І це посеред зими! 

– Неймовірно, – видихнув Лор’єн, і я була схильна з ним погодитися. Ось тільки дивився він не на тарілку, а на мене. – Що ж, я думаю, нам варто відсвяткувати таку неймовірну магію. І, звісно ж, нову інвестицію. 

Він нахилився до таці та вибрав найбільшу, полум’яно-червону полуницю, а тоді передав її мені у руку. 

Я ж ледве зуміла стиснути пальці. Чи мені почулося? 

– Інвестицію? – перепитала я, намагаючись не пропускати в голос надію. 

– Звісно. Цукерня. – Лор’єн підняв келих у повітря, і я зробила те саме. – За нову справу, пташко! 

Почувся дзвін від зіткнення скла, й ми випили по ковтку. Ще кілька хвилин ми вели щось, що дуже віддалено могло б нагадувати світську бесіду, а тоді я, помітивши темінь за вікном, почала збиратися. 

– Ще раз дякую вам, пане Лор’єн, – все ще здивовано сказала я, обтрушуючи спідницю сукні. Лор’єн підхопив мої пальці та повів до дверей, тільки кивнувши у відповідь. Рука в нього була така ж, як і магія – прохолодна, тверда. 

За порогом служник наче чатував, очікуючи подальших наказів.

– Проведи мою гостю до виходу, – протягнув чоловік. – До нормального виходу. 

Хлопець у лівреї дрібно кивнув, а тоді Лор’єн встав навпроти мене. 

– Ще побачимося, Розмарі. Я напишу тобі, і мій помічник з’ясує усі деталі. До свята середини зими, я вірю, ми вже можемо відкрити перший заклад. 

Я завмерла. 

– Річ у тому… – почала я. – Я все ще працюю на лорда Елмора. І ніяк не можу полишити його прямо зараз. 

Кинути Ардена прямо перед балом, коли він потребував моєї допомоги у підготовці, було б ницо. Втім, це була не єдина причина, чому я хотіла лишитися у Елморі ще бодай трохи, хоч моя мрія ось так несподівано стала настільки близькою до звершення. Коли Арден стояв поряд, щось в мені відкликалося теплом. І… він врятував мене – тоді, в бурю, і ще раз, сам й не знаючи про це. 

Якби не його Зимовий замок, якби не цей шанс на друге, нове життя… Нічого б не було. 

– Це не проблема. Просто знайди спосіб бувати у столиці, і ми все владнаємо. 

Лор’єн підніс мою долоню до свого лиця та обпік її крижаним поцілунком. За кілька митей я вже йшла коридором за служником, але пронизливий погляд чоловіка відчувала на спині й тоді. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Коли я повернулася до маєтку Елморів, великий годинник на головній площі почав бити дванадцяту. Наче я попелюшка, що тільки-то говорила з багатієм про створення своєї справи, а тепер ось повернулася до своєї звичайної ролі кухарки. 

Не вистачає тільки карети-гарбуза, туфельок та якоїсь пишної шикарної сукні. 

Двері мені відчинила заспана Ейвор, вона ж провела на вершечок однієї з веж, де мені призначалася зовсім маленька, порівняно з покоями у Зимовому замку, кімнатка. Втім, мене її розмір зовсім не хвилював. 

Сил заледве вистачило на те, аби роззутися, скинути сукню та впасти на ліжко. І, певно, я заснула ще навіть до того, як голова по-справжньому торкнулася подушки.