Читати книгу - "Глибоко під водою"

Про таких багато чого можна сказати. Мій батько був хороший чоловік. Він був шанованим офіцером. Це не заважало йому спересердя колошматити мене й моїх братів, але коли моя мати поскаржилася одному з його колег, що він зламав ніс моєму молодшому братові, то колега сказав:

— Є така тонка синя лінія, сонце, і я… і я боюся, що ви просто не з того її боку.

Я встала, обтрусилася. Я нічого не могла сказати напевне. Я могла б залишитися на правильному боці тієї тонкої синьої лінії, я могла ігнорувати натяки Луїзи, не зважати на ймовірний особистий зв’язок Шона з Нел Ебботт. Але якщо я зроблю так, то не звертатиму уваги на те, що там, де є секс, є мотив. У нього був мотив позбутися Нел, і в його дружини теж. Я думала про її обличчя того дня, коли я розмовляла з нею у школі, про те, як вона говорила про Нел, про Ліну. Вона її зневажала? Її «постійний, набридливий, сексуально доступний вигляд»?

Я дісталася до підніжжя схилу й оббігла якісь зарості дроку; котедж був усього за кілька сотень ярдів, і я могла бачити: хтось стоїть біля нього. Фігура, огрядна, згорблена, у темному пальті. Не Патрік, не Шон. Наблизившись, я зрозуміла: це була стара готка, екстрасенс, божевільна, як капелюшник, Нікі Сейдж.

Вона притулилася до стіни котеджу, її обличчя було червоне, аж коричнювате. Здавалося, з нею ось-ось станеться серцевий напад.

— Місіс Сейдж! — гукнула я. — Ви як?

Вона подивилася на мене, важко дихаючи, і зсунула кривобокий оксамитовий капелюх на чоло.

— Добре, — сказала вона. — Хоча й довгенько я сюди йшла, — вона окинула мене поглядом з голови до ніг. — Вигляд у вас такий, наче ви погралися у лайні!

— А, оце, — мовила я, роблячи неефективну спробу обчистити із себе рештки бруду. — Упала трохи.

Вона кивнула. Коли вона випросталася, я почула її хрипке дихання.

— Чи не хочете зайти й сісти?

— Туди? — Вона кивком указала на котедж. — Навряд чи.

Вона зробила кілька кроків убік від передніх дверей.

— Ви знаєте, що там сталося? Ви знаєте, що зробила Енн Ворд?

— Убила свого чоловіка, — відповіла я. — І тоді втопилася он там у річці.

Нікі знизала плечима, побрела до води. Я пішла за нею.

— Якщо мене спитати — то був радше екзорцизм, ніж убивство. Вона виганяла злого духа, який опосів її чоловіка. Він покинув його, але не саме це місце, чи не так? Вам там добре спалося?

— Ну, я…

— Не здивуюся. Це мене зовсім не дивує. Я могла б сказати вам — якби ви слухали. Це місце повне зла. Чому, по-вашому, Таунсенд дбає про нього, як про власний дім, доглядає його, як своє особливе місце?

— Уявлення не маю, — сказала я. — Я думала, він тут ночує, коли ходить на риболовлю.

— Риболовля! — вигукнула вона, ніби нічого настільки безглуздого в житті не чула. — Риболовля!

— Ну, я насправді бачила, як він тут рибалить, так…

Нікі пирхнула й відмахнулася. Ми стояли на березі. Нікі насилу роззула опухлі рябі ноги. Вона торкнулася води пальцем ноги й задоволено хихикнула.

— Холодна тут водичка, правда? Чиста.

Стоячи по кісточки в річці, вона запитала:

— Ви бачили його? Таунсенда? Питали його про дружину?

— Ви маєте на увазі Гелен?

Вона повернулася, щоб подивитися на мене й зробила зневажливу міну.

— Дружину Шона? Оцю Гелен, у якої обличчя як відшльопаний зад? До чого тут вона взагалі? Вона настільки ж цікава, як фарба, що сохне у дощовий день. Ні, вас цікавить дружина Патріка — Лорен.

— Лорен? Лорен, яка померла тридцять років тому?

— Так, Лорен, яка померла тридцять років тому! Ви думаєте, що мертві не мають значення? Ви думаєте, що мертві не говорять? Ви повинні почути те, що вони мають сказати. — Вона забрела трохи далі в річку, нахилилася, намочила руки. — Сюди Енні прийшла помити руки, ось так, тільки вона потім пішла далі…

Я втрачала інтерес.

— Але мені треба йти, Нікі, мені потрібно прийняти душ, дещо зробити. Приємно було поговорити, — сказала я, розвернулася й пішла. Я була вже на півдорозі до будинку, коли почула, що вона кличе мене.

— Ви думаєте, мертві не говорять? Вам варто послухати, можете дещо дізнатися. Ви насправді шукаєте Лорен, саме з неї все почалося!

Я залишила її на річці. Мій план полягав у тому, щоб дістатися до Шона рано; я подумала, що якщо я зранку прийду до нього й підвезу до відділка, то він буде у мене в полоні щонайменше п’ятнадцять хвилин. Він не зможе піти від мене чи висадити мене з машини. Це було краще, ніж сперечатися з ним у відділку, де є інші люди.

Від будинку Вордів до будинку Таунсендів було доволі близько. Уздовж річки, може, милі зо три, але туди немає прямої дороги, доводиться їхати шляхом на місто, а потім завертати, тож я дісталася туди вже після восьмої. Я спізнилася. У дворі не було жодної машини — усі вже поїхали. Я усвідомлювала, що розумно було б розвернутися і поїхати до відділка, але в мене в голові звучав голос Нікі, і Луїзи теж, і я думала, що я просто погляну: а раптом десь тут поблизу є Гелен.

Її не було. Я постукала кілька разів у двері — ні звуку. Я пішла назад до своєї машини, аж тут подумала, що я могла б також перевірити двері Патріка Таунсенда. Там теж ніхто не відповів. Я зазирнула у переднє вікно, але там майже нічого не було видно: лише темну і, здавалося б, порожню кімнату. Я повернулася до передніх дверей і постукала знову. Нічого. Але коли я посмикала ручку, то двері відчинилися, це здавалося майже еквівалентом запрошення.

— Агов! — гукнула я. — Містере Таунсенде? Агов!

Відповіді не було. Я увійшла до вітальні — спартанського простору з темною дерев’яною підлогою і голими стінами; єдиним декоративним елементом, не надто охоче сюди допущеним, було кілька фотографій у