Читати книгу - "Мізері"

Але, яка б не була причина, щось порушило його сон, щось поволі руйнувало діру в папері, крізь яку він дивився на світ. Колись (і він міг заприсягтися в цьому) діра була завширшки з тунель Лінкольна[149]. Тепер вона стала не більша за шпарину від сучка в паркані, крізь яку можна з тротуару позирнути на якусь архітектурну цікавинку. Треба було вдивлятися й пригинатися, аби хоч щось побачити, і найчастіше найбільш цікаві події відбувалися за межами поля зору… і не дивно, враховуючи те, наскільки воно звузилося.

Теоретично Пол розумів, що відбулося слідом за ампутацією пальця та нападом лихоманки. Мова книжки знову стала надміру пишною та витіюватою. Це не була пародія (принаймні, поки що), але він невпинно рухався в тому напрямку і не знав, як зупинитися. То тут, то там почали з’являтися помилки, неначе хитрі щури, що плодилися по кутках підвалу: за якихось тридцять сторінок барон устиг перетворитися на віконта з «Пригод Мізері». Полу довелося повертатися назад і все виправляти.

«Нічого страшного, Поле, — говорив він собі знову й знову невдовзі перед тим, як машинка відригнула «т», а потім «е», — просто ця клята штука вже зовсім розвалюється» . І це дійсно було так. Робота на «Роял» перетворилася на суцільну муку, але завершення роману означало кінець його життя. І другий варіант почав здаватися більш привабливим у порівнянні з першим, про що також свідчили вищезазначені погіршення стану тіла, розуму й духу. Але робота над книжкою просувалася незважаючи ні на що, незалежно ні від чого. Помилки в тексті були прикрими, але незначними. У нього виникало більше клопоту з фантазією, ніж будь-коли раніше, і гра «Чи ти зможеш?» тепер здавалася надважкою вправою, а не легкою розвагою. І все ж таки сюжет розвивався, попри всі жахливі тортури, яким піддала його Енні. Пол міг комизитися з того приводу, що разом із півпінтою крові, втраченої під час ампутації пальця, з нього витекло ще щось (можливо, його завзяття). І все ж, чорт забирай, у нього виходив непоганий роман, кращий з усієї серії про Мізері. Сюжет був мелодраматичним, але вдало побудованим і навіть досить захопливим. Коли розраховував, що Пол опублікує його де-небудь іще, окрім Видавництва Енні Вілкс (перше видання, в єдиному примірнику), то книжка матиме шалений успіх. Так, він сподівався, що пройде крізь усі випробування, якщо ця клята машинка не розвалиться.

«Ти ж нібито така крута? — подумав він одного разу, поки невпинно піднімав і опускав «Роял». Худі руки тремтіли, кукса великого пальця жахливо боліла, на чолі виступив піт. — Ти була сильним молодим стрільцем, який бажав обдурити стомленого, старого, мерзенного шерифа, чи не так? Тільки ти вже скинула одну літеру, і я помічаю, що деякі інші — «т», «е», «г», наприклад, — теж починають хитатися… нахиляються то в один бік, то в інший, іноді залізають трохи вище рядка, іноді опускаються нижче. Боюся, що в цьому сенсі старий мерзенний шериф виявиться переможцем, мій любий друже. Як би цей мерзотник не забив тебе до смерті… але, схоже, стара відьма все передбачила. Саме тому вона відрізала мій лівий палець. Як ідеться у старій приказці, вона божевільна, але не дурна».

Утомлено, проте уважно Пол подивився на машинку.

«То давай. Давай, ламайся. Я все одно закінчу книжку. Якщо вона захоче знайти мені заміну, я тільки щиро подякую, а як ні, то я все одно закінчу, хоч у своєму клятому блокноті.

Єдине, чого я не буду робити, то це кричати.

Я не закричу.

Я.

Нізащо».

12

«Я не закричу!»

Пол сидів біля вікна. Він уже зовсім прокинувся, прокинувся настільки, аби усвідомити, що машина, яка завертала на під’їзну доріжку, — така ж реальна, якою колись була його ліва нога.

«Кричи! Чорт забирай, кричи!»

Він хотів , але здоровий глузд виявився сильнішим — навіть занадто сильним. Пол не міг розтулити рота. Він спробував і побачив, як із-під леза ножа пирскають коричнюваті краплі бетадину. Він спробував і почув, як задзвеніла сокира, коли вдарилася об його кістку, і м’який звук «фуф!», коли від сірника в руці Енні спалахнув пальник.

Він спробував відкрити рота і не зміг.

Спробував підняти руки. Теж не вийшло.

Між зціплених губ вихопився жахливий стогін, і руки легенько, навмання, затарабанили по боках машинки. Ось і все, що він міг зробити для свого порятунку. Ніщо (за винятком, мабуть, того моменту, коли він зрозумів, що його ліва ступня лишалася на місці, у той час як ліва нога рухалася) не могло зрівнятися з цією клятою непорушністю. Ці думки промайнули в голові за лічені секунди (за п’ять, можливо, десять митей), хоча Полу Шелдону здалося, що спливли роки.

Неозброєним оком було видно, що це його порятунок: усе, що треба було зробити, це розбити вікно, зламати клямку, на яку ця курва замкнула його рот, і заверещати: «Допоможіть мені, допоможіть, врятуйте мене від Енні! Врятуйте мене від богині!»

У той же час інший голос волав: «Я буду хорошим, Енні! Я не буду кричати! Я буду хорошим, я буду хорошим, заради всього святого! Я обіцяю не кричати, тільки більше нічого від мене не відрубуй!» Чи він усвідомлював раніше , наскільки вона його залякала чи якої частини його сутності (разом із печінкою та хоробрістю) вона встигла його позбавити? Він знав, що його постійно тероризують, але чи розумів, наскільки звузилася його суб’єктивна реальність, яку він колись вважав непохитною та сприймав як належне?

Напевне він знав тільки одне: у нього були набагато важливіші проблеми, ніж параліч язика, — так само набагато більше проблем становили нещодавно написані розділи, а не відсутні літерні важільці, чи лихоманка, чи ляпсуси в сюжеті, або навіть втрата сили волі та завзяття. А правда була такою простою, що аж страшно ставало. Він відмирав дюйм за