Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » День гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "День гніву"

357
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День гніву" автора Юрій Косач. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 151
Перейти на сторінку:
покладатись на них не треба…»

— Може, дивуєшся, хлопче, а це політика. Гладжу проти шерсті, примилююсь, але нехай знає, та й так він знає — goddam, як дістану до рук — загойдається на осокорі, так як і я загойдався б у нього…

— Навіщо ж тоді блахманити[394]?..

— Воєвода Сандомирський, князь Домінік Заславський своє думає. Може, й польським Помпеушом хотів би бути, о, багато хоче з них — що не пан, то Помпеуш. Чому б йому Кривоносом нехтувати, може, й підіпре шаблею, коли треба. А мені? Коли схочу, й собі не то Помпеушом, але ще знатнішим стану. Чи не слід спокусити князя? Адже ж спокушає його пан Хмельницький, адже ж пише й йому прелесні листи…

«…Коли ж би ти думав, ваша мосте, що мене з моїм військом можеш знищити, то я радо вашу мость чекаю…»

Підпиши ж мене:

«…з тим будь, ваша мосте, ласкавий. Вашої милості приятель, такий, як зараз побачиш, Максим Кривоніс, полковник…»

— Гербові гадюки, — хрипко сказав і сутінь продовгастої кімнати нашошорилась, — Заславські, Вишневецькі, Потоцькі… А не гербовий і сам пан Габданк-Хмельницький?.. Одне плем’я, одне коліно… goddam… Вони зговоряться, вони, йшовши проти себе, таки врешті облапляться, цілуватимуться, пробачатимуться… Страшнішого чорта бачать — чернь… А хто буде їм орати, сіяти? Хто їм руду, селітру братиме? Не браття, не браття їм броварники, могильники, сідельники, колесники… Інша це кість, інше плем’я…

— А тобі браття вони? — тихо спитав Кирик.

— Може, й браття.

Кирик запечатував листа полковницьким сиґнетом, прикапавши воском.

Справді ж браття вони йому? Чи засвітив їм тільки дні? День Махнівки, день Бершаді, день Полонного? А сам серед тих днів, як між мечами, в лучистих остружжях іде, мов Люциферус. Всіх ненавидить, з усіх глузує, тільки світ, і байраки, й ліси, й сузір’я, й цю чернь-віхолу приборкує собі на втіху.

— Сіон, — посміхнувся Перебийніс і в зеленому промінні замигтів увесь, мов ящур у лусці, — галахура там, у лісі, теревенив про Сіон. Не покаже він їм Сіону, і Зіновій-Богдан не покаже. Той тепер медвяні дні справляє з Оленою… — посміхнувся. — З Кисілем кисіль варить… Надіється на нового короля… А я… — загримів срібно-зеленою лускою ящура (Кирик здригнувся — подумав: Люциферус), — а я ні на кого не надіюсь. Тільки на мойого ката, — засміявся тихо-тихесенько, — нині Случ переділив світи: мій з братією поцейбіч, а панський — потойбіч. Не лиш Речі Посполитої, всіх сторін у Європі, goddam… Може, пан Богдан думає направляти той світ, латати його, а я знаю — тую гнилизну, тую трухіль тільки випалити. І горить вже, тліє помаленьку — чи не знаєш, що в варшавських передмістях мій Петрусь Ґжибовський вже волає до добрих людей: суд іде, людове! А в Галичині мій Войтіх Рокицький вербує веселу й битну братію, не питається, якої віри й нації. А на Мораві й у Хорутанах, у Швабії й у Франції, гадаєш, не свербить людям простим рука до меча?

— А хіба пан Богдан не кличе простих людей до меча? Хіба й він не встає за свободу?..

Перебийніс зібгав стрілчасті брови.

— Так каже, бо треба йому простої братії, а без неї, як без правої руки. Але тихцем ладнає ярмо на неї. Чи не знаємо, хто його найближчі? Такі, як мої, може? Рідна братія з Бершаді, з Острога, що ще вчора парилась в стайнях? Вовгура, Гошовець, Дик? Ні, хлопче, його найближчі — це пани їх мості Виговські, Богуни-Теодоровичі, Креховецькі, Немиричі, Мрозовицькі…

Хлоп’я, знічев’я зблідши, потупило очі, накрило їх довгими віями, але реґіментар у запалі того не завважив.

— …Йому це вони нашіптують: в цьому королівстві нову Річ Посполиту вчинимо, нашої, свіжішої, наллємо крові… Але ж кров одна, goddam! Панська кров, хлопче, й коли нова шляхта дорветься до влади, то так само гнобитиме посполитих, так само битиметься за посесії, за руди, за ґуральні…. Верхівець інший, а кінь усе той самий… А я верхівця разом із конем хочу збити…

— Азали ж пан Богдан на це тобі призволить?..

Перебийніс блиснув, осяявся, мов злою молонню[395].

— А що він? Присяглий він нам старший? Хто теє казав? Чи я не таким же старшим можу бути, як він?..

Ефдаманіла, мандрагора, альравна, вебена[396] розквітають багряним ґроном. Молон’ї крешуть. Вішальники тихо погойдуються на шворках. Вовчий зуб, око лилика, язик ящірки, кров нехрещених немовлят — казали ж не носить те все в амулеті, на волохатих грудях? Азали ж не береже його сатана? Іскряться його залізні очі, світиться круте чоло; цей докаже, цей затаює таку незбагненну силу, злу силу цієї країни, цих степів…

— …Мчатимем, мчатимем, хлопче, — аж збіліли розжеврені залізні очі, а рубець палахкоче, — до Случі й через Случ, до Володимира, до Львова, королівськими трактами, оболоннями, мчатимем, хлопче…

— Як великий Могол, реґіментарю, як Тамерлан…

— Можливо. Зо страшним прапором простих людей, на загибель княжатам, королям, дюкам, панам, на тріумф черні! Ох, ще погріємось біля вогню, адже ж горітиме й Варшава, й Магдебург, і Нансіг. Того права не установив ніхто, щоб одні були кращі, другі — гірші люди…

— Хіба Господь Створитель, — прошепотів Кирик і чув, що його голос в’яне, — одному дав розум, другому відібрав, і рівності нема між людьми…

— То ми й проти того закону підемо, — проскрипів Перебийніс, і полум’яні пелюстки ефдаманіли, мов язики кострища, огорнули його неопалене коване обличчя, шарпнене посміхом.

— Люциферус — він! Так мені допоможи, Боже! — крикун подумки Кирик, але не міг вирватись з тієї вогненної віхоли й бачив себе, як зброєносцем Люциферуса мчить і мчить на спінених рижих конях, і згар, і дим вдаряють спереду, але він — Кирик — не може, не може противитись цій всескорюючій волі, й така безвладна, така квола його рука ледве держить меча…

Богдан і Максим. Габданк і Кривоніс. Булава й шестопер[397]. Орел і леопард. Криця й залізо — азали ж вічно цій двоїстості володіти в розтерзаних сумнівом душах: куди йти?..

У темені шерхне шепіт, блисне ґанджар[398], виблиск марева на ньому: впаде Богдан, встане Кривоніс, двом їм не миритись на цій землі. О Україно, раю мій, о Україно, передсінку пекельний. Чи не лучче згоріти в тому вогненному морі, що покотило буруни від Дніпра на захід?..

Пахло такою тьмяною п’янкою пахіттю — може, це дурманила солодка вербена, може, альравна, що розцвітає по півночі під вішальницею? Кімната сповнялась яскріючою імлою, заволікала примерклі рисунки гобеленів, і серед імли й пахоті Кирик хотів жаско скрикнути, адже

1 ... 80 81 82 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День гніву"