Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Усередині виявився ще більший гармидер і хаос, ніж у будівлі з чорними колами й імпресіоністською примарою на стелі, так само розбитий посуд і купа обгорток від їжі, зате тут не дошкуляв ядучий сморід. Більшість віконних рам була без шибок, через що кімнати першого поверху засипало піском.

Нишпорячи в кімнаті, яка колись слугувала спальнею, перечіпляючись через стільці та струхнявілі рештки подушок і ковдр, Тимур швидко знайшов те, що вони шукали. Чоловік став на широке дерев’яне бильце та, задля збереження рівноваги вимахуючи правицею, ліву руку із затиснутим між указівним і великим пальцями телефоном підніс до стелі.

— Є, — без особливої радості оголосив він.

Спершу чоловік помітив нерівний чорний кружечок у центрі стелі, неподалік від місця, де висіла лампа. Круг розташовувався в центрі білого клаптя із зубчатими краями, із якого під прямими кутами вистрілювали тонкі білі промені, що тяглися до стін, формуючи білий хрест. Решта малюнка ховалася в пітьмі.

За кілька секунд до спальні забігла Лаура, подала Тимуру свій смартфон, який давав змогу висвітлити більшу частину стелі. І чоловік збагнув, що та ділянка зображення, яка попервах здалася йому темною через нестачу світла, насправді густо замальована сажею. Насичена вугільна чорнота розпливалася в усі боки, обриваючись візерунками, схожими чи то на паморозь на склі, чи то на річкові русла, сфотографовані з висоти пташиного польоту. А також на контури з гальки, які обрамляли стежку, що вела до колодязя на півночі Сан-Педро.

Тимур, не опускаючи рук із телефонами, зістрибнув із бильця та спробував охопити оком одразу все зображення. Воно було розмитим, грубуватим, однак усе ж упізнаваним. Особливо білий хрест із кружальцем посередині.

Фрактал. Тепер уже без сумнівів.

— Я так і знав, — просичав він.

— Що?

— Це Мандельброт. Множина Мандельброта[91]. Це те, що психоістота вимагала у Вадима Хорта, ті самі малюнки, які ми показували малюкам із даху головного корпусу «NGF Lab» 2009-го. За колодязем, у тому місці, де я перечепився й упав, схоже зображення викладено маленькими камінцями.

— Не може бути, — Лаура витріщалася на стелю, усвідомлювала, що Тимур має рацію, та все одно не могла повірити.

— Поглянь на краї малюнка. Його точно намалювали після того, як селище збезлюдніло. Я сумніваюся, що хтось хотів би засинати, маючи перед очима ось це.

Із сусідньої кімнати долинув напружений голос Ріно Ґроббелаара:

— Підійдіть сюди, — ґевал силкувався говорити стримано та відсторонено, але йому це відверто не вдавалося.

Світячи собі під ноги, українець і француженка пройшли до коридору. Здоровань, перехилившись через перила сходів, що вели на другий поверх будинку, важко дихав і водив рукою перед стіною, частково закритою верхнім маршем.

— Дивіться.

У немічній латці світла від телефону на гладенькій вапняковій стіні проступив дивний малюнок — щось схоже на вигонисті безлисті дерева, що тягнуться у височінь. Як і всі інші, зроблений сажею.

— Мені страшно, — не стрималася Лаура.

— Схоже на дерева, — невпевнено проказав Ріно.

— Дерева — теж фрактали, — відгукнувся Тимур.

Лаура раптом відчула, як горло стискається, не пропускаючи в груди повітря, а живіт роздирають пазурі страху. Жінці стало тісно в неширокій сходовій шахті, а будинок почав здаватися пасткою.

— Питання не в тому, фрактали це чи ні, — резюмувала вона. — Питання в тому, хто це намалював.

LXVI

Упродовж наступних півгодини Ріно, Тимур і Лаура обстежили не менше ніж двадцять будинків. У шести з них на стінах і стелях натрапили на химерні чорно-білі зображення, які так чи так стосувалися фракталів. У будівлях, розташованих неподалік від центру Сан-Педро, а також у південній частині селища малюнків не виявили. Знайдені зображення були однотипними, не точнісінькими, та все ж подібними, і всі погодилися, що їх, вочевидь, малювала одна й та сама рука.

Закінчивши ревізію житлових халупчин у південній, східній і центральній частинах Сан-Педро, Тимур, Ріно та Лаура зібралися біля мопедів і обговорили ситуацію. Очевидно — в селищі хтось живе. За відсутності води зі свердловини п’є воду з власноруч викопаного колодязя, харчується невідомо чим і на стінах покинутих будівель малює сажею чудернацькі, здебільшого фрактальні малюнки. Тимур припустив, що таємничим художником є один із жителів Сан-Педро, якому пощастило пережити вчинену ботами різанину та сховатися від армії, що зачищала поселення кілька днів тому, але не вдалося уникнути зараження наноагентами. Ґроббелаар, який, зростаючи в Намібії, краще за інших знав, що таке пустеля, висловив сумнів, що людина здатна прожити в пустелі впродовж шести років без контактів із цивілізованим світом. Лаура заперечила, нагадавши південноафриканцю, скільки обгорток, упаковок і порожніх консервних бляшанок вони знайшли в покинутих житлах. До нападу ботів у Сан-Педро проживало від шести до семи сотень селян. Навряд чи солдати чилійської армії, які обшукували селище на початку вересня 2009-го, намагалися вивезти із Сан-Педро все їстівне. Відтак для однієї людини могло знайтися достатньо припасів, які не псуються, щоб сяк-так прохарчуватися впродовж років. Проблема була з водою. Але, схоже, химерний відлюдник примудрився самотужки викопати колодязь до того, як у селищі закінчилися запаси води. Тимура непокоїло дещо інше. Українець міркував про те, яким чином людина, котра заразилася дорослою (в тому, що «художник» заражений, він не сумнівався… інакше навіщо загадковому чилійському відлюдникові визбирувати в горах гладенькі камінці, тягати їх до Сан-Педро та викладати фрактальні візерунки на підходах до свого «водопою»?), спромоглася прожити шість років із бодай і неповною колонією нанороботів у голові? Проте свої побоювання Тимур не озвучив.

Зрештою Ріно сказав, що вибору в них немає — вони так чи так залишаються на ніч, і спробував переконати Лауру та Тимура (а може, й самого себе), що з одним здохляком вони впораються.

О десятій вечора вони підшукали більш-менш пристойну хатину — одноповерхову, із потрощеними стінами, але цілими шибками та дахом, і глухою, без вікон, задньою стіною. Дім складався з трьох кімнат і мав форму грубої літери Т: дві суміжні спальні та розташована перед ними продовгувата кімната, що одночасно слугувала коридором, кухнею та вітальнею. До переваг дібраного житла належало те, що в спальнях стояли ліжка та диван, а у дводверній шафі Лаура відшукала неторкані, хоч і дещо запорошені ковдри та стос пухових подушок. Ріно вподобав будівлю через міцні дерев’яні двері з громіздким засувом і металевим одвірком, а також невелику кількість вікон — усього три, по одному в кожній кімнаті.