Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Оманлива снага, що на якийсь час підбадьорила Єву, швидко залишала її. Все рідше було чути на веранді її легку ходу, і все частіше лежала вона в кріслі перед розчиненим вікном, утупивши очі в неспокійні хвилі озера.

Одного дня, лежачи отак у кріслі з розгорнутою книжкою на колінах, Єва раптом почула на веранді сердитий голос матері:

— А це що таке, негіднице? Знову в шкоду? Пообривала квіти, он як?

І Єва почула лункий звук ляпаса.

— Ой пані! Та це ж для панночки Єви! — обізвався голос, що належав Топсі.

— Для панночки Єви! Ач що вигадала! Ти думаєш, їй потрібні твої квіти, нікчемна чорна мавпо? Ану забирайся геть!

Єва миттю підхопилася з крісла й вибігла на веранду.

— Ой, не треба, мамо! Я хочу ці квіти, нехай дасть їх мені! Вони мені потрібні.

— Та ну, Єво, в тебе й так їх повна кімната.

— Мені квіти ніколи не зайві, — відказала Єва. — Неси їх сюди, Топсі.

Топсі, що, понуривши голову, стояла осторонь, підійшла до Єви й оддала їй квіти. На обличчі в неї був нерішучий, соромливий вираз, зовсім не схожий на її звичайні зухвалі гримаси.

— Який чудовий букет! — сказала Єва, розглядаючи квіти.

Насправді той букет був скорше чудний — пучок червоногарячих гераній і серед них одна-єдина біла камелія з лискучим темним листям. Квіти явно були дібрані за протилежністю кольорів і дбайливо складені пелюстка до пелюстки.

Топсі аж засяяла з утіхи, коли Єва сказала:

— Топсі, ти дуже гарно добираєш квіти. Осьде в мене порожня ваза. Я хочу, щоб ти щодня приносила для неї букет.

— Що за химера! — вигукнула Марі. — Ну навіщо це тобі?

— Нехай собі рве квіти, мамо. Чи тобі не однаково, якщо Топсі робитиме це для мене? Однаково ж, правда?

— Та звісно, коли ти цього хочеш, люба!.. Топсі, ти чуєш, що каже твоя маленька хазяйка? Гляди мені, слухайся її!

Топсі швидко кивнула головою і опустила очі. Коли вона оберталась, щоб іти, Єва побачила, як по її темній щоці скотилася сльоза.

— Ось бачиш, мамо, я знала, що бідна Топсі хоче зробити для мене щось приємне, — сказала вона.

— Ет, дурниці! Просто це ще одна зловмисна витівка, які вона так полюбляє. Вона знає, що не можна рвати квіти, і робить наперекір, ото й тільки. Та коли вже тобі цього забаглося, то нехай буде так.

— Мамо, по-моєму, Топсі дуже змінилася. Вона старається виправитись.

— Довго їй треба буде старатись, поки вона виправиться! — зневажливо засміявшись, промовила Марі.

— Бідна Топсі! Ти ж знаєш, мамо, як її кривдили все життя.

— Ну, відколи вона тут, їй нема на що нарікати, аж ніяк. І навчали її, і умовляли, й упадали всі коло, неї як тільки могли, а їй хоч би що! Яка була капосна, така й лишилась і завжди така буде. Нічого вже з неї не зробиш!

— Але ж, мамо, одна річ — зростати так, як я, серед друзів, у добрі та ласці, і зовсім інша — так, як довелося їй, аж поки вона потрапила сюди!

— Можливо, — сказала Марі, позіхаючи. — Ой, ну ж і пече сьогодні…

— Мамо, — знов обізвалася Єва, — я хочу, щоб мені зрізали трохи кучерів… Тобто не трохи, а чимало.

— Навіщо? — запитала Марі.

— Я хочу пороздавати їх своїм друзям, мамо, поки ще можу зробити це сама. Чи не попросила б ти тітоньку прийти і підстригти мене?

Марі гукнула міс Офелію, що була в сусідній кімнаті.

Коли та прийшла, дівчинка підвелася з кушетки і, струснувши на плечі свої довгі золотисто-каштанові кучері, з усмішкою мовила:

— Ану, тітонько, пострижіть овечку.

— Що це тут діється? — спитав Сен-Клер, заходячи до кімнати з якоюсь садовиною для Єви.

— Нічого, тату. Просто я хочу, щоб тітонька трохи підкоротила мені кучері. Вони такі буйні, що аж голові жарко. А ще я хотіла б подарувати декому по кучерику.

Міс Офелія принесла ножиці.

— Обережно, не зіпсуйте! — сказав батько. — Стрижіть знизу, щоб не було помітно. Євині кучері — моя втіха.

— О тату! — скрушно мовила Єва.

— Атож, і я хочу зберегти їх у всій красі на той час, коли повезу тебе на дядечкову плантацію побачитися з Анріком, — весело провадив Сен-Клер.

— Я ніколи вже туди не поїду, тату. Мені лежить інша дорога. Ну повір же ти мені! Невже ти не бачиш, тату, як я слабшаю з кожним днем?

— Чому ти хочеш, щоб я повірив у таке страхіття, Єво? — спитав батько.

— Бо це правда, тату. І якщо ти повіриш тепер, то може, звикнеш до цього, як і я.

Сен-Клер стулив уста й похмуро дивився, як один по одному падають Єві на коліна її прекрасні довгі кучері. Вона брала їх у руки, сумно розглядала й накручувала на тоненькі пальчики, вряди-годи занепокоєно позираючи на батька.

— Оцього я завжди боялася, — промовила Марі. — Оце й підточувало день у день моє здоров’я і зводило мене в домовину, хоч усім до того байдуже. Я давно вже знала, що так буде. І скоро ти побачиш, Сен-Клер, що я таки мала рацію.

— І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! — неприязно й гірко відказав Сен-Клер.

Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.

Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд людини, що вже не належить до цього світу. Вона явно бачила, розуміла й належно оцінювала всю різницю між ними.

Трохи згодом вона поманила батька рукою. Сен-Клер підійшов і сів поруч неї.

— Тату, я дедалі знесилююсь і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!

— Кажи, доню, кажи, — мовив Сен-Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи ручку Єви.

— Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, повинна сказати, — провадила Єва.

Гаразд, — покірливо згодився Сен-Клер. Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.

Єва лежала, відкинувшись на подушки. її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум’янцем, що вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних глибоких очей, які сумовито спинялись на кожному.

Слуги принишкли, вражені цим видовищем, натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали поруч неї, відвернуте обличчя батька, хлипання Марі — все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали