Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Але ж мною, мабуть, і цікавиться власне… е-е… зовнішня влада, — сказав Марк. В горлі у нього пересохло, і ці слова він ледь із себе видушив. — Наскільки я розумію, панна Гардкасл хоче сказати, що мене збираються заарештувати.

— Аж ніяк, — заперечив Візер. — Властиво, тільки за таких обставин і можна належним чином оцінити, яке це благо — мати власну виконавчу структуру. Якби цей ваш гаманець знайшла звичайна поліція або якби ми перебували у становищі звичайних громадян і мали б за обов’язок повідомити про свою знахідку поліцію — а за таких обставин, певна річ, ні про що інше не могло б бути й мови, — то ви, боюсь, потрапили б у надзвичайно неприємну ситуацію. Не знаю, чи панна Гардкасл на цьому наголосила, але це… е-е… вельми бентежне відкриття зробили її підлеглі; нікому більше про це не відомо.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Марк. — Якщо панна Гардкасл вважає, що супроти мене немає достатньо вагомих доказів, то навіщо тоді мене взагалі в чомусь звинувачувати? А якщо такі докази є, то чому вона не повідомить про це поліцію?

— Любий друже, — у Візеровому голосі звучали якісь геть допотопні інтонації, — в таких випадках вчена рада не має ані найменшого бажання наполягати на точному визначенні меж діяльності нашої поліції, а ще менше — меж її, так би мовити, бездіяльності. Не думаю, щоби хтось вважав, наче панна Гардкасл зобов'язана хоч би найменшою мірою обмежувати власну ініціативу і повідомляти будь-які факти, з’ясовані нею чи її підлеглими у ході, сказати б, внутрішньої діяльності в рамках HIKE, зовнішній владі, яка за самою своєю природою не вельми гнучка у поводженні з такими делікатними питаннями…

— Якщо я правильно розумію, — мовив Марк, — то панна Гардкасл вважає, що у неї достатньо доказів, аби заарештувати мене за звинуваченням у вбивстві Гінджеста, але ласкаво погоджується не доводити їх до відома поліції, так?

— От тепер ти нарешті доп’яв, Стадоку, — озвалася Фея і вперше на Марковій пам’яті запалила свою сигару, випустила хмаринку диму, а тоді посміхнулася — чи радше вищирила зуби.

— Але мені цього не треба! — вигукнув Марк, хоч насправді йому аж гора з плечей звалилася, коли стало ясно, про що їм ідеться; першої миті він ладен був майже на будь-яких умовах пристати на цю пропозицію. Виявилося, одначе, що в ньому ще жевріє щось схоже на громадянський обов’язок, і він, сам навряд чи це помічаючи, й далі гнув іншу лінію. — Мені цього не треба, — повторив він, либонь, трохи заголосно, — я ж ні в чому не винний. Мабуть, краще мені самому негайно звернутися до поліції — маю на увазі, до справжньої, державної поліції.

— Та будь ласка, — мовила Фея, — якщо хочеш походити по лезі, тоді немає питань.

— Я хочу виправдатися, — сказав Марк. — Всі звинувачення проти мене вмить розсипляться. У мене не було жоднісіньких мотивів для вбивства Гінджеста. І потім, я маю алібі. Всім відомо, що тієї ночі я спав тут, у Белбері.

— Справді? — протягнула Фея.

— Про що це ви?

— Знаєш, мотив завжди знайдеться. Хто завгодно може вбити кого завгодно. Зрештою, в поліції теж люди працюють. Якщо вже машину запущено, то просто так від них не відкараскаєшся.

Марк намагався переконати себе, що зовсім не злякався. Якби тільки той Візер не розводив у каміні таке вогнисько… і це при наглухо зачинених вікнах!

Фея тим часом вела далі:

— У нас є один твій лист…

— Який лист?

— Лист до якогось Пелгема з твого ж коледжу, написаний шість тижнів тому. Там є такі слова: «Здається, Біл-„Віхола“ зажився вже на цьому світі»…

Спогад пронизав Марка, неначе гострий фізичний біль, — адже колись він справді нашкрябав щось подібне в цидулці до Пелгема. Такі-от дурнуваті жартики на адресу опонента чи просто якогось надокучливого типа могли звучати в колі бретонських «прогресистів» хоч би й по десять разів на день.

— Де ви взяли цю записку? — запитав він.

— Гадаю, пане Стадок, — мовив заступник директора, — не варто й сподіватися, що панна Гардкасл отак відразу стане розповідати вам, як саме працює інститутська поліція, — з її боку це було б дуже нерозважливо. Звісно, це аж ніяк не означає, що я хоч на крок відступаю від своєї ж тези про те, що між усіма працівниками HIKE має панувати глибока довіра — це невід’ємна ознака того органічного, насиченого реальним сенсом життя, яке, на моє переконання, має ставати тут у нас дедалі повнішим і повнішим. Та попри це неодмінно знайдуться певні сфери — звісно, окреслені не надто чітко, проте неминуче пов’язані з, так би мовити, внутрішньо властивим етосом чи то пак діалектикою, характерною для нашого закладу, — сфери, отже, в яких довіра, що передбачає словесний обмін певними фактами, працювала б… е-е… супроти себе самої.

— Ви ж не хочете сказати, — запитав Марк, — що хтось може потрактувати таку-от записку серйозно?

— А ти коли-небудь пробував переконати у чомусь такому поліціянта? — відповіла питанням на питання Фея. — Маю на увазі, справжнього поліціянта?

Марк промовчав.

— Крім того, не таке вже в тебе й надійне алібі, — продовжувала вона. — Ви з Білом розмовляли того дня за обідом. Потім, коли він зібрався вже від’їжджати, ти вийшов разом із ним надвір; багато хто може це підтвердити. Натомість ніхто не бачив, як ти повернувся. Де ти був і що робив до сніданку — невідомо. Якби ти доїхав із ним до того