Читати книгу - "Пірат"

Запилючений «фольксваген» кольору гною, з фарбою, покопаною роками дії пустельного піску та вітру, кашлянув, чхнув і спинився, не доїхавши кількох ярдів до воріт стоянки. Вартові з цікавістю спостерігали, як старий, у такій же запиленій хламиді бедуїна, виліз із автомобіля і обійшов круг нього. Він підняв кришку багажника, де був двигун, і розглядав його довго й скрушно.

Один із вартових підійшов до нього.

— Що скоїлося, діду?

— А хто його знає. Навіть верблюд інколи хоче пити. А це створіння... Запевняю тебе, що в створінні, яке ніколи не потребує води, є щось безбожне. Якби це був верблюд, я б знав, що робити.

Молодий солдат засміявся.

— Що б ви робили, якби це був верблюд?

— Я б напоїв його водою. А якби і це не допомогло, я б дав йому копняка.

— А чому б вам не спробувати так зробити і з цим? — запропонував солдат.

— Я вже пробував. Не допомагає. Нічого не допомагає.

Старий так і стояв, скрушно дивлячись на двигун, а солдат заглянув всередину автомобіля. Там усе було таке ж обшарпане, як і зовні. Вся оббивка побралася зморшками тріщин, а прилади покрилися шаром пилу. Солдат нахилився і протер скло бензоміра, потім випростався і звернувся до старого:

— У вас скінчилося пальне.

— Не розумію. Раніше такого ніколи не бувало.

— Це сталося зараз,— сказав солдат поблажливим тоном.

Старий знизав плечима.

— Ну і добре, мене тішить, що не сталося нічого серйозного. Я боявся, що бідолашне створіння здохло,— він рушив до воріт. — Викотіть її на узбіччя,— кинув він через плече. — Я пришлю кого-небудь, щоб наповнили бак.

— Зачекайте хвилину, діду! — забіг наперед вартовий. — Сюди без перепустки не можна. Це закрита секретна зона.

— Перепустка у мене є,— сказав старий, простягаючи руку. Від пластикової картки, мов від люстерка, відбився сонячний зайчик.

Солдат узяв картку, поглянув на неї і виструнчився, як тятива.

— Вибачте, генерале,— сказав він, козиряючи.

Бен Езра козирнув у відповідь.

— Все гаразд, хлопче. Вільно.

Молодий чоловік розслабився.

— Ви знаєте дорогу, сер? — спитав він шанобливо.

— Дорогу я знайду,— посміхнувся Бен Езра. Він простягнув руку. — Можна мені забрати перепустку?

— Так, сер,— поспіхом сказав вартовий. — І не хвилюйтеся за свій автомобіль. Ми його доведемо до ладу.

Генерал усміхнувся.

— Дякую,— він повернувся і рушив, його бедуїнська хламида плавно розвівалася в такт його крокам.

— Хто він такий? — з цікавістю спитав другий солдат.

Голос першого солдата прозвучав притишено і шанобливо:

— Генерал Бен Езра.

— Лев Пустелі? — в голосі другого солдата прозвучало здивування. Він повернувся і подивився вслід старому. — Я думав, що він помер.

— Як бачиш — живий,— сказав перший солдат. — Пішли, допоможеш мені упоратися з машиною генерала.

У конференційній залі, за круглим столом, сиділи лише п'ять чоловіків: три американці, які були присутні на попередній зустрічі, Бен Езра і генерал Ешнев.

— Даруйте, що нас так мало, добродії,— вибачився Ешнев. — Усі інші мої люди на фронті.

— Немає потреби вибачатися,— мовив Вейгрін. — Ми розуміємо. — Він усміхнувся. — До речі, прийміть мої вітання. Ваші хлопці зробили добру роботу, загнавши Третю єгипетську армію в глухий кут.

Ешнев похмуро кивнув головою.

— Ви вітаєте нас передчасно. Ми ще цього не певні.

— Вони у вас в руках,— переконано сказав американський полковник.

— Нам ще потрібна допомога,— сказав Ешнев. — Чимала поміч. Ми заплатили високу ціну, дозволивши їм напасти на нас зненацька.

— Хто б міг подумати, що вони розпочнуть воєнні дії у день свята Йом Кіпур? — сказав Гарріс із держдепартаменту, намагаючись утішити Ешнева.

— Я,— твердо сказав Бен Езра. — Мені здавалося, що на останній зустрічі я виклав своє передбачення ясно.

— Це був тільки здогад,— заперечив Гарріс.

— Все, що може статися в майбутньому, це тільки здогад,— сказав тихо Бен Езра. — Та, навіть якби нічого не сталося, ви отут і палець об палець не ударили, щоб ужити якихсь заходів, хіба не так?

Гарріс промовчав.

— Скажіть мені, ви доповідали про те, що ми тут обговорювали, своєму начальнику? — конфіденційно запитав старий.

— Авжеж,— кивнув Гарріс.

Бен Езра глянув на нього і скрушно похитав головою.

— Цій трагедії можна було запобігти.

— Не бачу як,— сказав Гарріс.

— Треба було зробити так, як ми зробили минулого разу. Війна була б уже завершена.

— І громадська думка була б проти вас,— відказав Гарріс.

— Багато добра нам робить громадська думка зараз,— різко відповів Бен Езра. — Я не бачу жодної армії, що прийшла б нам на поміч.

— Що було, то вже загуло,— сказав швидко Ешнев. — Обговорювати минуле не