Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

вагона боялися. Кілька вершників знову спробували перегнати мій вагон і зайти мені в тил, але я збивав їх, наче стиглі груші. Раптом несподівано до тамбура влетіла граната. Я встиг сховатися за дверима. Вибух, мене збило з ніг тими самими дверима, я впав, накритий ними. Крики, я відчув, як по мені біжать. Четверо абреків із револьверами увірвалися до вагона. Дим, постріли. Якби нападники були трохи уважнішими, вони б побачили, що бігають по мені. Та, дякувати Богові, пробігли далі. А я ж і вистрелити не міг, притиснутий дверима до підлоги. Виліз із-під них і тоді вже почав лупити з двох рук. Це для абреків було сюрпризом, вони навіть повернутися не встигли. Я теж не встиг.

— Руки догори! — почулося позаду, і в мою спину вп’ялося дуло. Чому я не здогадався подивитися, чи всі абреки пробігли? — Кинь зброю!

Судячи з голосу, мені погрожував молодий хлопець, недосвідчений, але щоб вистрелити впритул, особливого досвіду не потрібно.

— Зброю! — заверещав абрек поганою російською.

— Кладу, кладу! — Що мені ще залишалося? Я поклав револьвери і згадав, що колись же зарікався їздити на Кавказ, а тут відбувається те саме. Знову полон, а може, і в вб’ють одразу з помсти за товаришів, а ще...

І тут потяг дуже смикнувся. Здається, Демидко нарешті переконав машиніста додати ходу, і той додав. Та так різко, що всі, хто стояв, поточилися. Я відчув, що дуло відірвалося від моєї спини. Не бачив, наскільки, але це був шанс. Я рвонувся, постріл, запекло в боці, я вдарив хлопця, та так сильно, що він вивалився в розбите пострілами вікно. Я підхопив револьвери, висунувся у вікно і кілька разів вистрелив у вершників. Ті, побачивши, що потяг набирає швидкість, почали повертати коней. Я побіг уперед. Можливо, хтось із абреків іще залишився в останньому вагоні!

Я увірвався туди, коли побачив, що вони зістрибують просто на ходу. В мене залишилося усього два набої, я вистрелив у останнього з нападників, цілився в ноги. Абрек закричав, упав на підлогу, почав стріляти у відповідь. Чотири постріли і клацання курка. Перезарядити я йому не дав, підбіг, вибив револьвер із рук і приставив ніж, бо в самого набоїв не було. Абрек підняв руки. Я повалив його долілиць, зв’язав. Визирнув. Побачив, що залишки абреків відступають у гори.

Пройшовся вагонами. Не любив сюрпризів, перевірив кожен труп, забрав у всіх зброю. Прибіг схвильований Демидко.

— Іване Карповичу, у паровозі був пособник абреків, мені довелося його застрелити!

— У нас є полонений. Треба його допитати. Мені здається, що цей напад не був випадковим.

— Допитаємо! — кивнув Демидко. — А що з вами? У вас кров!

— Дрібниці. Трохи подерло бік. Не звертайте уваги. Зараз треба заспокоїти людей. Пані й панове, напад абреків відбито! — проголосив я.

Пасажири, що підводилися з підлоги, віддячили мені оплесками.

— Слава Івану Карповичу Підіпригорі! — крикнув хтось, усі почали вигукувати моє ім’я і нагороджувати оплесками.

Далі мене шанували, вихваляли і пригощали, і поки ми доїхали до Батума, мої подвиги вже виросли до небувалих розмірів. Я самотужки зупиняв тисячу абреків, знищував їх сотнями, використовував при цьому гармати та кулемети, а ще рятував прекрасних дам. Десятками. Люди люблять красиві історії. Я повернув револьвер його сміливій господині, а коли її чоловік сказав про гріх убивства, нагадав йому, що давати себе вбити — гріх не менший, ніж убивати нападника, який хоче вбити тебе.

На першій же станції хтось дав телеграму про напад, і в Батумі нас зустрічав велелюдний натовп. Були промови на мою честь, після чого місцеве дворянство запросило мене на бенкет. Я хотів було відмовитися, бо ж мав що робити, але Демидко сказав, що так не можна.

— У цих краях зневажати гостинність — смертельна образа. Якщо не підете, то отримаєте купу особистих ворогів.

— Та роботи ж стільки! Допитувати полоненого, шукати, з ким зустрічався Саркісов...

— Іване Карповичу, це Кавказ, тут усе по-іншому. Дуже вас прошу.

Довелося вирушити на той бенкет, де столи ломилися від їжі, вино пили цілими рогами, на мою честь виголошували такі тости, що я тільки головою крутив від ніяковіння. Десь посередині бенкету до мене підійшло кілька чоловіків у грузинських строях і запропонували мені очолити загони самооборони.

— Розумієте, Іване Карповичу, всі ми землевласники, маємо маєтки, а з міста не можемо виїхати через тих абреків. Поліція з ними боротися не хоче, армії не до того, то ми вирішили, що треба починати боротьбу самим. Створимо кілька загонів і почнемо війну з абреками. Але для цього нам потрібен хороший ватажок, отаман по-вашому. І ви нам підходите.

Я аж за голову схопився. Бо вони ж усі князі, з родів, які ледь не від Адама походять, а я що, я ж мужик простий із Полтавської губернії, як мені їх очолювати?

— Дуже тішить мене ваша пропозиція, але ж походження моє не підходить для командування таким славним воїнством, — сказав їм.

— Про походження ми подумали, скажемо, що ви зі старовинного грузинського роду, — сказали мені.

— Я? — аж очима закліпав.

— Ви, Іване Карповичу. Напишемо, що у вас дід був грузинським князем.

— Князем, грузинським? Це неможливо, дід уже був занятий, він у мене вірменин.

— Вірменин? Це погано. Вірмени хитрі, наче жиди, — засумували аджарські дворяни. — Але ж