Читати книгу - "Небезпека рецидиву"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По обіді я поїхав до в'язниці. Причин, власне кажучи, для поїздки не було, хіба моє нечисте сумління, бо відвідував Ганса Ґудвіка не так часто, як мав би. А ще останніми тижнями він дуже дратував мене своєю пасивністю і кволістю. Я знав, що несправедливий до нього, що він такий не зі своєї волі. Він просто був виснаженою людиною, яка зазнала більше ударів долі, аніж змогла витримати. Тому я поїхав до нього, подав йому руку й, на своє превелике здивування, виявив, що оце вперше, відколи ми знайомі, з ним було легко розмовляти. Може, тому, що все вже позаду. Суд, по суті, закінчився, і тепер ми могли розмовляти, ніби двоє звичайних людей.
Ганс Ґудвік був упокорено спокійний, як чоловік, який змирився з долею. Ніби вирок вже оголошено.
— Я знаю, мене засудять, — сказав він. — Але це вже неважливо. Я думав… Майя… її не повернути. Фірма практично розвалилася. Навряд чи я знайду сили почати все наново. А Ірене…
— Ви потребуєте одне одного, — мовив я. — Ви можете допомогти собі навзаєм.
Але Ганс Ґудвік лише спроквола похитав головою.
— Боюсь, її я також втратив. Вона звинувачує мене. Це, звісно, нераціонально, але в її очах я винен у смерті доньки. Ми того дня сварилися, як часто сваряться батьки зі своїми дітьми-підлітками. Тому Майя прогулювала школу. Для Ірене цього достатньо. Вона ніколи не простить мені… То що мені робити на волі?
Моя розмова з Ґудвіком була схожа на бесіду з якимсь релігійним фанатиком чи монахом, який вирішив прожити решту життя у самотині й тиші. Мене мала б дратувати така життєва позиція, але чомусь не дратувала, навпаки, заспокоїла, ніби і я заразився його смиренним прийняттям життєвих реалій. Сідаючи в авто, я почувався надзвичайно спокійним, як ще жодного разу досі, доки тривав суд. Я зробив усе, що міг…
Але щось неприємно заторкнуло мене під час розмови, щось, що Ганс Ґудвік сказав про Ірене. Ми говорили, як насправді дивно, що ось сидимо разом, пов'язані певною близькістю, спільною справою, а він же зовсім недавно хотів мене вбити.
— Не знаю, про що ви думали, Гансе, — сказав я тоді. — Ви не насильник і не месник. А нічні дзвінки й світлини в моїй поштовій скриньці теж справа ваших рук, хіба ні?
Ганс кивнув трохи присоромлено.
— Так, то був я.
— Що для вас змінилось би, якби ви вбили мене? Треба було послухатись Ірене…
Ганс спантеличено глянув на мене, уста скривилися у якійсь дивній усмішці.
— Ірене? А що вона мала на думці, як гадаєте? Це ж була її ідея! Вона лютувала, мов фурія, що я не зміг вистрелити. Ірене була… у той час божевільнішою за мене. Хоча й мені нічого не бракувало.
Ірене Ґудвік збрехала мені. І ніби нічого дивного в тому, що вона не хотіла зізнатися у своєму бажанні позбавити мене життя, однак вона збрехала, і це мені не подобалось.
Суботнього ранку мене розбудило сонце і чорна депресія. Я почвалав у душ, потім зійшов на кухню снідати, Але ні ласкава до мене Карі, ані свіжозварені яйця не розвіяли поганого настрою. Апатія позбавила мій ранок свіжості й барв, висмоктала сили з тіла, а думка, що треба сісти й попрацювати над процедурою, викликала тупий спротив. Карі глянула на мене й веліла збиратися на прогулянку. Я навіть не мав сили заперечити.
— Свіже повітря збадьорить тебе, — мовила вона. — Свіже повітря і сонце…
Я злився через її напускну самовпевненість, усмішку й базікання ні про що, однак мені вистачило глузду тримати свою роздратованість при собі, доки ми поволі брели підсохлими вулицями до центру.
— Чому ти такий похмурий, Мікаелю? — запитала вона. — Справа вже майже закінчена. Нехай ти її програєш, але ж так іноді буває. Ти зробив усе, що міг, чого ж іще вимагати. Скільки разів сам мені казав, що адвокатові не можна брати долю клієнта близько до серця. Що це верх непрофесійності!
— Твоя правда, — погодився я на словах, але не в душі.
Біда в тому, що я не зробив усього, що міг. Ганс Ґудвік не отримав захисту, на який розраховував. Треба було сфокусувати весь процес на його неосудності в момент скоєння злочину. Треба було наполягти на консультації з психіатром, і побудувати захист, виходячи з висновків психіатричної експертизи. Треба було привернути увагу присяжних до його глибокого горя, шоку від жорстокого вбивства доньки; до гніву, спричиненого нестерпною провокацією Альвіна в судовій залі після оголошення йому виправдального вироку — такий удар хоч кого зірве з котушок. Я мав би зосередитися на тому, чого реально можна було б досягнути. Натомість причепився до Ніни Гаґен, може, навіть через власне почуття провини. Я ганявся за примарами й тінями. Я мав реноме доброго адвоката, але не в випадку з Гансом Ґудвіком. Загрався у приватного детектива, а це не моє.
Ми погуляли центром міста, попили кави й почитали газети в кав'ярні, посиділи на лавочці в парку біля театру, поніжилися під першими цього року теплими сонячними променями. Просто перед нами кілька підлітків каталися сходами на скейтбордах. Дошки гримали і грюкали, але дітиська були неймовірно захоплені й шалено раділи, якщо трюк їм вдавався, а мені грюкіт не дошкуляв. Один з хлопців мав загіпсовану ногу, певно, після невдалого стрибка. Милиці стояли прихилені до стіни, він ними не користувався: то стрибав на одній нозі, підштовхуючись загіпсованою, з відеокамерою в руках; то потім ліг на землю, а друзі перестрибували
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека рецидиву», після закриття браузера.